Борис Олійник Таємна вечеря І День був якийсь непевний. Щось по колах округ бродило - Незриме, хиже й обережне. Сторожко темніло. Учні нервувалися: "Де ж він?!" (...І тоскно, як олень, поранений смертно, Він скрикнув у небо, позначене смерком: - Отче! Невже не обійде мене Чаша сія... від Тебе?! Глухо мовчало Небо. І Він прочитав Із німотної сині: - Не обійде... Сину...) Учні нервувалися: "Де ж Він?!" Хтось м´яв механічно Порожню пачку "Прими". Куриво дорожчало панічно: Їла інфляція. Інші тинялись, Немов у прострації, Тамуючи внутрішню дрож. Спросоння Просіявся дощ... Пробудило смоковницю. Хитнулася тінь на околиці. - Нарешті, - прошелестіло полегко, як шовк. ...Прийшов. Так, ніби нічого й не сталось: Він таки умів триматися! Навіть у пустелі, Коли спокушав Його Сам лукавий, - Стояв так, що дивувалися скелі. Обвів громадку Відчуженим зором: Бачив і знав, Недоступне учням. Ладнались до вечірньої учти. ...Знав, що сподіється вранці, Коли Його поведуть. І раптом - зніяковів, Ніби школяр, Що підгледів те, Об чім не дано їм відати. "Не відають, що... вчиниться!?" Обпекло гнівом. Але спохопився: "Чи винні, що їм не дано?" Зітхнув, Всепрощенно і скорбно. ...Сіли за стіл. Уділилися хлібом. Вино багровіло, мов кров. Кусень не ліз у горло: Кутуляли над силу. Хтось плямкнув - І осікся. Але тишу було осоромлено. - Сьогодні один із вас Зрадить мене... - Сказав стомлено. І усміхнувся гірко: "Та хіба в тому їхня вина?" Сахнулись од хліба й вина. (Від жаху зіщулились, Зблідла трепета, Відчувши: за гілку її, мов тенето, Схопила мотузка і зашморг вужачо Згорнувся в кільце. І - чиєсь лице... І синій язик обвисає ледачо. О, тільки б не це!!!) Перезирнулися: хто се прорік? У когось нервово зламало сірник, Ніяк не міг прикурити - Руку звела остуда. ...Двері були відкриті. На порозі стояв Іуда. ІІ Решта усе було за Писанням. Ізняли Його страдницьке тіло з хреста, Плащаницею згорено вкривши. І занесли у склеп, і поклали Христа На погребне, холодне узвишшя. А на третій, як діви прокрались у склеп, Щоб оплакати і помолиться, - Вже Його не було. Тільки сиве крило Опустила сумна плащаниця. І невимовний подив єство їм опік, Як за спинами Вісником Бога Горній Янгол постав і суворо прорік: - Хто шука серед мертвих живого? ІІІ ...Мертві піють і п´ють. Тягнуть цвяхи з хреста На колекції та сувеніри... Перейшли у Апостоли учні Христа, Запаливши світильники віри. Мертві грають в політику, "водять козу" Та дівок загряницею манять. Оббирають, як липку, народ і казну, Обирають себе на гетьманів. І вже так Україні прилипло до губ, Так її закохали, пролизи, Що - дивися - небавом якийсь перелюб І за пазуху неньці полізе. ІV Вже таємна вечеря ішла до кінця, Коли, гостро відчувши колюччя Від болючих тернин рокового вінця, Він удруге сповідався учням: - А сьогодні один з вас мене вже продав... V Решту знаємо за Писанням. Вірую... Одначе: Що Його розп´яли на покуту усіх - То тяжка, але - істина, люди. Лиш єдине гризе - хай проститься мій гріх! - А чи й справді повісивсь... Іуда? VІ Владно сиділи в шинку вже нові хазяї: Сам Хрещатик їм слався під ноги. Всі однаково гожі. Достоту - свої, З напівслова познаша свойого. Налили у чарки як удатний оброк. А шинкарка ж, як фея, облесна! Тепло й сито. Та раптом якийсь холодок Перебіг поза спини і чресла. Хтось засовався не по чину. Хтось невміло впустив чарчину. Третій раптом гукнув: - Тримайтеся! ...Двері були відчинені: На порозі стояв... тринадцятий. "Добривечір", - сказав. Свій крават розв´язав (Дещо й справді на зашморг подібний). По-свояцьки окинувши поглядом зал, Сів до столу. Як рівний. І - рідний. VІІ А Хрещатик новітній гудів, як базар. ...Під шинком, прихилившись до муру, Очужіло сидів провінційний кобзар, Застегнувши на ґудзик бандуру. - І надовго зібрався мовчати, дідусь? - Зблазнював молодий переблуда. Посміхнувся кобзар у замислений вус: - Вже недовго... До Страшного Суду. *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/boris_oliynik/taiemna_vecherya/