Ігор Римарук А те, що живий, - серед ночі засвідчує страх А те, що живий, - серед ночі засвідчує страх. Розбитий, мов пам´ятник, бачиш у снах однооких: останнє кохання тремтить на підземних вітрах і вірші останні стоять - як форелі в потоках. І знов, осідлавши комету (чи, пак, помело), зникає епоха (чи, мовлено, тисячоліття). Навіщо нам третя? Вже дві пишногрудих було, а прийде - якась вертихвістка, німфетка, Лоліта!.. Вона не зазнає болотяних навіть Лукроз: обшарпаним страхом остання Лукроза накрилась. Неначе склоріз, обтинає нам пам´ять склероз. Тому - на Голготу юрбою: мов півчі на крилос. І що залишилось? Доцмулити вистиглий чай, поставити вірш - як свічу незабутому предку, махнути рукою кометі ( й на неї): прощай! - і хоч позирнути... хоч оком одним... на німфетку... *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/igor_rimaruk/a_te_shcho_zhiviy_-_sered_nochi_zasvidchuie_strah/