Ірина Мацко Лелеченя Лелеченя Казка «З далекого краю, лелеки летіли, Та в одного лелеченьки…» - співала мама доні. - Ой, мамусю, не співай далі цю пісню! – просила маленька Катруся. - Чому, доню? Я її дуже давно знаю. Це пісня про лелек, які поверталися додому з чужини, вона - моя улюблена. - А моя - ні! Там… там лелеченя хвореньке. Мені його так шкода, аж плакати хочеться. - Та то в пісні, доню! Лягай уже спати, а завтра підемо за село – подивимось, як лелеки у вирій збираються. На добраніч. Сонний місяць уже вкладався в м’яку хмаринку, а Катруся все ще вдивлялась у небо, густо всіяне дрібненькими ліхтариками-зорями. Та раптом на темному небі з’явилася чорна цятка, а потім ще одна і ще. Цятки рухались і збільшувалися. Катруся злякалась і вже хотіла кликати маму, але зрозуміла, що це - птахи. Невеликий журавлиний ключ летів нічним небом. Від ключа відділивсь один птах і почав наближатися, збільшуватися. Через якусь мить на підвіконня до Катрусі сів справжнісінький лелека, а на його спині було маленьке лелеченя. - На добраніч, Катрусю. Тебе ж Катрусею звати? Ми часто пролітаємо над твоїм подвір’ям й інколи приземляємося, щоб напитися води з вашої криниці. Збираємося летіти в далекі чужі краї і хочемо попросити твоєї підмоги. Чи допоможеш нам? - Так, звичайно! Допоможу з радістю! А що потрібно зробити? - У цього лелеченяти - переламане крильце. Хлопчина у дворі гравсь і ненавмисне поцілив палицею в його крило. Тепер цьому лелеченяті з нами не можна. - Ай справді! Не треба! Не лети, лелеченько! - Про це ми й хочемо тебе попросити. Всю зиму перебути тут важко. Холодно, і їсти нема де дістати. Чи прийняла б ти його перезимувати? Лелеченя добре, невибагливе, працьовите, допоможе в господарстві… - Не хвилюйтеся, прийму і догляну. Летіть спокійно. А навесні повертайтеся. Ми будемо вас чекати. - Дякуємо тобі, Катрусю! Ми полетимо спокійними. Далека дорога попереду. Ще водиці з твого колодязя нап’ємось - і в дорогу. - А чому ж уночі? До завтра не зачекаєте? - Небезпечно нам летіти зранку. Тільки-но сонце прокинеться – вороги вже чатують на нас. Тільки пильнуй, щоб крила не перебили, – сказав лелека. - А ось тобі, дівчино, перо чарівне. Коли буде потреба, важлива справа – підкинь його в лузі, щоб вітер підхопив, і станеш, ким забажаєш, здійсниш усе, що потрібно. Тільки пам'ятай: перо дає чарівну силу лише раз… - Дякую, лелеченько. А маленького я догляну. Лелеки напилися водиці з колодязя і полетіли, ледве засіріло надворі. А маленьке лелеченя залишилось у Катрусі зимувати. Весело було з ним. Катруся його поїла, годувала, а вечорами вони довго розмовляли. Мріяли разом про далекі краї, де тепер були лелеченяткові родичі. А згодом птах і допомагати почав – стояв біля криниці й великим дзьобом піднімав відерце з водою. День за днем минули і осінь, і зима з морозами та хуртовинами. Лелеченя виросло, зміцніло, і крильце загоїлося. Птах уже повагом походжав по подвір’ю, як господар. Потекли дзвінкі струмочки, заспівали крапельки з бурульок, прокинулася природа від ласкавого сонечного проміння. Лелека дедалі частіше почав виходити на луг і задивлятися в небо – чекав на своїх рідних, а їх усе не було. - Не хвилюйся, прилетять, - заспокоювала Катруся. – Дорога ж далека, от і затримуються. - Ще два дні тому мали прилетіти, а й досі нема, – сумував лелека. - Йди відпочинь, поспи, може, завтра повернуться, – просила дівчинка. - Я постою тут, біля колодязя. Вони ж з дороги пити, напевно, захочуть, тож спочатку сюди прилетять… Усю ніч простояв біля криниці лелека. І наступну. А потім і вдень не відходив. Лелеки запізнювалися вже на тиждень. Катруся дуже хвилювалася, бо змарнів птах, засумував. Одного ранку дівчинка підійшла до лелеки, а він… застиг, задерев’янів. Перетворився на дерев’яного лелеку з відерцем у дзьобі. Як же засумувала Катруся! І водою поливала, і співала йому – не оживає птах. А тоді згадала про чарівне перо, яке, відлітаючи, залишили лелеки. Вибігла на луг, пустила перо за вітром. - Бажаю стати пташкою, щоб полетіти і дізнатися, де лелеки зараз. повернути їх, показати дорогу до рідного дому… Зашуміло раптом у синьому небі, загуло, а Катруся перетворилася на зозулю. Змахнула крильми і полетіла шукати лелек, які ніяк не поверталися. Довго летіла, виглядала й таки знайшла. Розповіла їм усе про лелеченя і про чарівне перо. - Ми не могли вчасно повернутися, Катрусю. Негода збила нас із дороги. Але ж ти знала, що перо лише раз робить диво. Як же ти наважилася стати зозулею? - забідкалися лелеки. - Мені було дуже шкода лелеченяти. Виглядаючи вас із далекої дороги, воно стало дерев’яним. Про себе я тоді зовсім не думала, щоб лише його врятувати. - То летімо швидше! Врятуємо і його, і тебе… - Полетіли! …Надвечір лелеки із зозулею прилетіли на подвір’я, де біля колодязя стояв дерев’яний птах. Почувши рідний клекіт, лелеченя ожило і радісно заклекотало у відповідь. Потім торкнулося дзьобом зозулі, й вона знову перетворилася на дівчинку. Все владналось, а лелеки з Катрусею стали добрими друзями і звили гніздо на її хаті. Відтоді люди почали ставити біля колодязів дерев`яних лелек, щоб птахи вчасно поверталися додому, у рідні краї. *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/irina_matsko/lelechenya/