Ірина Мацко Як білченя Сушко у селі гостював 1. Перший день у лісі Теплого літнього ранку з великого дупла, що у старому дубі, висунувся чорний, мов ягідка чорниці, носик, а за ним пухнаста голівка та маленькі вушка з китичками. На голівці раптом відкрилися два великі цікаві оченята і почали пильно роздивлятися навкруги, а носик тут же почав швидко рухатись вдихаючи лісові запахи та свіже вранішнє повітря. - Сушко, ти куди поліз, ану швидко повертайся у домівку, – пухнаста голівка вмить зникла у дуплі. – Маленький ти ще, щоб самому по лісі гуляти. Тобі ще ж тільки тиждень. Зачекай, синочку, ще трішки і ми з твоїми братами та сестрами підемо на першу прогулянку на якій я розповім вам дещо про дивовижний, ліс у якому ми живемо. А поки що іди візьми собі горішок та ще раз спробуй його розлупити. Не завжди ж мама тобі буде все готове подавати. І не зачіпай сестричку, нехай спить собі. Ну й не слухняний же ти, Сушко, і що з тебе виросте? - Мамо, але ж там так цікаво. Я побачив такі великі бульбашки, вони котилися по листочку та падали вниз говорячи „Дзень”. У них ще відбивалось сонечко. А внизу, під нашим дубом, бриніла з-під великого каменя водичка. А вгорі, з поміж листя, пробивався якийсь світлячок та лоскотав мене у носик. А ... - Та годі вже, балакун, усіх ні світ ні зоря побудиш, зачекай ще трішки і все будеш знати. - Але що це було, мамо?! – не змовкав Сушко. - Оті великі бульбашки, це була вранішня роса, якою дуже добре вмиватися. Водичка під нашим дубом - то струмочок, а світлячок, що лоскотав твого носика - то сонячний промінчик. - А що таке промінчик, мамо? - Ну й настирний ти. Промінчик - то сонечка синочок. Їх багато є у сонечка. І посилає воно їх на землю, щоб зігріти її. Бо без цього не було б нічого живого на землі. - Навіть нашого дуба, мамо? - Навіть нас, синочку, не було б. Та все, досить, втомив ти мене, он вже всі побудилися від твоєї балаканини. Піду я приготую вам щось попоїсти. „Невже навіть нашого дуба не було б без того маленького промінчика? І навіть нас? Дивно... Скільки ще всього навкруги цікавого. Швидше вже на прогулянку”, – снували в пухнастій голівці думки. Та ось минуло декілька днів і мати Білка вивела вперше своїх діток на прогулянку у ліс. Спочатку вона навчила їх швидко бігати по деревах та стрибати з гілки на гілку. Тоді повела у глибину лісу, де ріс великий кущ ліщини. Навчила як шукати собі сніданок, розказуючи та показуючи дорогою всі принади їхнього дому - старого лісу. Сушко звично йшов за матір’ю та сестрами й братами останнім. Його більше за всіх цікавило, що то за яскраві листочки, що так гарно пахнуть і що таке оце росте під деревами у шапочці та має лише одну ніжку, та хто це там копошиться під листячком. - Ой, ти хто такий? – раптом почувся голос з-під листя та з’явились два довгі сірі вушка. - Я - Сушко – відповіло білченя, все ще не знаючи з ким розмовляє. – Я вперше у лісі на прогулянці. А ти хто? - А я зайченя і звуть мене - Пушок, бо у мене найпухнастіша шубка серед усіх моїх родичів. Я тут живу ось у цій нірці. Давай будемо дружити. Приходи до мене гратися. Добре? - Прийду, якщо мама відпустить, а зараз побіжу, бо я вже й так забарився і від своїх відбився, – Сушко побіг доганяти своїх рідних. Та, пробігши вперед, раптом помітив, що немає ні мами, ні сестричок з братами, а лише могутній густий ліс навкруги. Злякався Сушко, аж сльози на очах виступили: „Що ж я наробив, як же я тепер сам дорогу додому знайду?” 2. Я заблукав! - Мамо! Мамо! – закричав голосно Сушко, та у лісовому шумі його голос розчинився ще не долетівши й до найближчого дерева. „Невже я заблукав?” - Мамо забери мене звідси! Я хочу додому. Я тепер завжди буду слухатись тебе! – слізно просило білченя. – Мамо, мені тут страшно, не залишай мене, – все тихіше і тихіше благав Сушко, аж раптом почув голос десь високо над головою: - Чого ти кричиш, шумиш. Тут може хтось відпочиває, а ти зчиняєш галас. Білченя підняло голівку вгору і побачило старого чорного ворона який сидів на гіляці та чистив своє старе розтріпане пір’я. - Ти що, заблукав, від своїх відбився? – запитав ворон. - Я зустрів у лісі зайченя й так заговорився, що загубив своїх рідних, - тремтячим голосом відповів Сушко. - Ну добре, я тобі допоможу, а то ти ще цілий день будеш блукати у лісі та галасувати. Я бачив як білченята зі своєю мамою пострибали он за той кущик. Може це твоя рідня? - Ой, так-так - це моя мати та братики з сестричками. Спасибі тобі, старий вороне, побіжу я. – І білченя миттю пострибало туди куди показав ворон. А ворон услід Сушкові хитро посміхнувся: „Біжи, біжи дурненьке білченя. Твоя сім’я пострибала у зовсім іншому напрямку. Розвелося вас ніде навіть присісти: як не дупло поблизу, то кладова на зиму, все позаймали. Може хоч на одного такого дурника буде менше.” А Сушко біг та й біг собі, щоб догнати своїх. Та, минувши ще кілька кущів і нікого не зустрівши, Сушко зрозумів, що заблукав ще більше. Лапки у нього страшенно боліли, у животику з ранку не було ані рісочки, а оченята від такого напруженого дня та втоми злипалися. Сушко безсило опустився на травичку у малиннику і гірко заплакав. На ліс уже почав спускатися вечір і за кожним деревом та кущем білченяті ввижалося якесь страховисько. „Найперше я повинен щось поїсти та поспати, щоб відпочили лапки, а тоді й піду далі шукати своїх” – подумав Сушко, зриваючи темно-червону ягідку, що висіла просто у нього над вушком та смачно пахла. „Солодка яка, візьму я мабуть ще. І чого мама не давала нам такої смакоти, а лише молочко та горішки? Коли знайду своїх сестричок і братів, то обов’язково їм розкажу про цю ягідку.” Так роздумуючи та зриваючи одну ягідку за другою, Сушко і не помітив, як наївся так, що мало не луснув. Спробував він встати на лапки, та чи то від переїдання, чи від утоми - лапки його не слухалися. Білченя зробило один крок, другий і упало носиком у травичку. „Тепер треба лише знайти затишне дупло і поспати, а тоді вже піду шукати своїх рідних.” І тут Сушко побачив дивну дерев’яну споруду, яка стояла посеред галявини. А була це підвода, якою приїхав із села по хмиз старенький дідусь, щоб затопити піч у себе в хатині та щоб баба напекла пиріжків на свято. Підвода була вже майже повна хмизу та накрита рядниною. Втомленому білченяті ця підвода з хмизом, та ще й накрита рядном, видалась дуже затишним та безпечним місцем, щоб тут відпочити. Тому він, довго не думаючи, що це таке і чого стоїть посеред галявини, заліз під купку гілочок, накрився ряднинкою, закрив лапкою носик і міцно заснув. І приснилась йому у ту ніч мама та його рідні сести та брати. Ніби всі вони на великій галявині, де повно кущів із запашними ягодами малини, а навколо сонячно, тепло і дуже їм усім радісно та весело. 3. Пробудження. Де ж це я? А дідусь тим часом назбирав хмизу повен віз, гукнув на коней та й поїхав собі помаленьку додому, а з ним і Сушко під рядниною. Їде собі дід, пісні співає, підвода поскрипує і сниться білченяті, що це він у своєму дуплі зі своїми братами й сестрами та біля рідної матусі спочиває. Дерево вітер розхитує от воно і гойдає їх. Та минули вони останнє дерево у лісі і виїхали на пряму дорогу через поле, до села. Он вже й першу хатину видно. Під’їхав дід на своє подвір’я біля хати, зупинив коні. А білченя все спить. - Ну що, бабо, - каже дід до старої, яка вийшла на поріг. – Бери он оберемок хмизу, розтопи піч та напечи мені пирогів, бо вже дуже їсти хочеться, а решту хмизу я, мабуть, залишу до ранку, бо дуже вже я втомився. Тільки от коней розпряжу. Так і зробив. Коней розпріг, а підводу з хмизом не зачіпав - залишив до ранку, а разом з нею і білченя, яке ще навіть не здогадувалось як далеко воно зараз від рідного дому. Так минула ніч. Сушко спав собі й ні про що не здогадувався. Та от почало світати, заспівали перші півні та заскрипіли двері у хатині. То дід вийшов, щоб прибрати хмиз з підводи та знову їхати тепер вже у місто за харчами. Сушко від усіх тих незнайомих звуків здригнувся і прокинувся. Ще сонними очками оглянув місце де він опинився і ... дуже злякався. Навкруги все було настільки незнайоме та незвичне, що він спершу подумав, що це йому сниться. Не було високих дерев, а лише якесь одненьке і то маленьке та криве. Не було рідної галявини, а стояла якась стара похилена від сильних вітрів та негод хатина. - Ой, де ж це я! - вигукнув Сушко. Та раптом почулися чиїсь кроки і білченя миттю вилізло зі свого сховку, зістрибнуло на землю й заховалося за дерев’яним стільцем, що стояв біля хатини. А дід навіть не запідозривши, що привіз з собою із лісу непроханого гостя. Звільнив від хмизу підводу, запріг коней та й поїхав у місто. Сушко від розпачу та страху тихенько заплакав. „Що ж мені тепер робити?” – снували думки у маленькій голівці. – Як же мені вибратись звідси та потрапити додому у свій рідний ліс? Та ще й їсти мені щось дуже хочеться. Та нічого, зараз я знайду щось смачненьке, а тоді вже буду думати як добратися додому. Бо на порожній животик мені нічого не думається.” Сушко витер сльози, що виступили на очах і почав розглядатись на новому місці та шукати щось попоїсти. - Так... Ото, напевно, домівка цієї дивної істоти, що поїхала на підводі. – розглядався Сушко. – Звідти дуже смачно щось пахне, цікаво, що це? А там трохи далі, ніби теж чиясь домівка та звідти такий галас, що я мабуть туди не піду. Подивлюсь-но я спочатку, що у тій хатинці звідки такі пахощі, а тоді вже піду розвідаю, хто ж там галасує. Білченя висунуло носика з-за стільця та обдивилось своїми цікавими очками-намистинками навкруги. Поблизу нікого не було. Заспокоївшись Сушко швидко пострибав до відчиненого вікна у хатині. 4. Смачні бабусині пиріжки А бабуся, вийнявши з печі духм’яні пиріжки з коричневою, мов каштан, скоринкою поскладала їх у миску, накрила чистим білим рушником та й поставила на підвіконня. Через відчинене вікно від гарячих пиріжків розходились такі смачні пахощі по всій окрузі, що аж сусідський собака облизався, сидячи на прив’язі. А що вже казати про голодного Сушка. У нього від таких пахощів аж у животику замурмотіло і, забувши про обережність, він видерся на підвіконня. - Це що, мені стільки їжі принесли? Напевно, нікого ж більше немає. І чому це мене так годують? Ну спасибі, – сказало білченя облизуючись. - Мама завжди казала, що за все потрібно дякувати. А бабуся саме вийшла у сусідню кімнату і білченя, вмостившись зручно біля мисчини, почало, прицмокуючи, ласувати пиріжками. Від такого задоволення воно аж очі заплющило. Пиріжки були дуже смачні, з свіжими вишеньками, та ще й із запашною цукровою помадкою. - От як же тут добре, тут така їжа смачна, не те що у нас у лісі. Я мабуть, тут залишусь та буду жити собі, – розмріявся Сушко. Та раптом Сушко запримітив, що внизу під вікном є ще хтось. Білченя перехилилось і побачило когось схожого на себе, лише без китичок на вушках та й хвостик у тваринки був не такий пухнастий, як у Сушка, а тонкий. Тваринка мала ще маленький носик та шубка її була не руденька а біла-біленька, мов сніжок. Незнайомець тихенько м’явкнув і проворно вискочив на підвіконня, де сидів Сушко. – Ти хто таке? - запитала тваринка. – Я тут живу вже цілий рік зі своїми батьками, але тебе жодного разу не бачив. Мама і тато тут на роботі, вони ловлять мишей, які нищать господарів урожай. А он у тому хліві живуть ще різні тварини та птахи. А ти теж котик? Бо я котик і звуть мене Тишко. – Ні, я білченя, – відповів Сушко. І повідав свою історію: як у лісі заблукав та заснув, а прокинувся вже тут і дуже голодний. І що хтось йому подав дуже смачну їжу. Та котик, почувши останні слова, так почав сміятись, що мало не впав з підвіконня. – Ой–ой–ой, не можу, от сміхота! Ти що, подумав, що це для тебе ці пиріжки? От чудний ти. Ну і насмішив, – заливався сміхом Тишко. Білченя, не розуміючи чому Тишкові так смішно, насупив бровки та насторожився. – А кому ж, коли більше нікого поряд немає? Хіба це не мені? – Ну і смішний же ти. Бери собі ще один пиріжок, якщо ще не наївся та тікаймо звідси, бо як господиня запримітить, що ми її пиріжки їмо ото нам перепаде. А я тобі потім усе розкажу. Подобаєшся ти мені, давай будемо дружити? – Давай, а як це? – Друзі – це коли ми допомагаємо один одному у біді, чи радіємо коли у когось з нас свято. Розумієш? – Гаразд, давай будемо друзями, – зрадів Сушко, беручи з мисчинки два пиріжки: для себе і для друга. – Поживеш поки що у мене, а коли дідусь знову поїде у ліс - тоді повернешся додому. Самому тобі туди не добратися. Це недалеко, але дорогою собаку злу можеш зустріти, чи ще якогось ворога. Краще буде коли ти з дідусем поїдеш, та й мені спокійніше. Тишко зі смачними пиріжками швиденько побіг до комори, де було його та мамине кубельце, а Сушко, оглядаючись, попрямував слідом. Забігши у комору і вмостившись у тепле ліжечко-солому, Сушко та Тишко подивились один на одного та весело засміялись. Вони вже справді стали друзями. 5. Що розповів Тишко.... Друзі взялись ласувати пиріжками. Ще кілька хвилин у комірці було тільки й чути, як сопіли носики, цокотіли зубки, відкусуючи шматочки пиріжка, та причмокували ротики. - Уф, ну й смачні пиріжки сьогодні спекла бабуся, – облизуючись промуркотів Тишко. – Тобі як? Смачно? – озирнувшись, запитав він у білченяти та побачивши, що той лишень напхав повний ротик і навіть не може пожувати це все, знову засміявся. – Ні, все-таки ти дуже чудний. Весело мені з тобою. Ну, доїдай і я тобі покажу усе обійстя, з усіма познайомлю. – Ой, Тишку, я так наївся, – проковтнувши останній шматок пиріжка, нарешті промовив Сушко, облизуючи вуса. – Поворухнутися не можу. Та давай розказуй. Я уважно слухаю. – Господиня на свято напекла пиріжків, гостей чекає. А на підвіконня поставила, щоб охололи. Але ти не хвилюйся, пиріжків там багато вона й не помітить, що кілька пропали. Я завжди так собі беру, – одказав Тишко, струшуючи крихти пирога зі свого чистенького пухнастого животика. Ще хвилину друзі поніжились у теплому кубельці і першим підвівся Тишко: – Ну що, ходімо, а то скоро вечір і мати з батьком з роботи повернуться, треба буде робити уроки. Та й не пустять нас нікуди вночі. А давай підеш якось з нами на полювання. Хочеш? Я попрошу батька, щоб дозволив і тебе взяти. Це так цікаво! Тільки ти повинен будеш добре вимитись перед цим, щоб нас не почули миші. Згода? – А це не страшо? Уночі? ..... Я боюсь! – закліпав Сушко оченятами. – Та не бійся ти, ми ж будемо не самі. Мене ще самого не відпускають! А якщо чесно, то я й не хочу нікуди йти. От зараз би подрімати....... Та треба вчитися, бо господарі можуть мене покарати – молочка не налити або, ще гірше – віддати мене до злої тітки Мурлихи. У неї зараз мій дядько живе, він був дуже лінивий, не хотів ловити мишей, а лишень на печі лежав та їв. От господиня і віддала його у ту школу. А Мурлиха, кажуть, заставляє жити просто неба, не дає нічого їсти та ще й величезних пацюків запускає у двір. А двір той охороняють люті собаки, – у Тишка аж шерсть настовбурчилась, а Сушко й зовсім присів і вушка прищурив. – Отож, треба слухатись старших та господарів. - І на кого ми будемо полювати? - На мишей звичайно, а на кого ж іще! Ну добре, біжи за мною! – покликав котик, вибігаючи із комори. – Оце зараз я тебе познайомлю з родиною тітки Корови. Її господарі поважають найбільше, тому привітайся з нею чемно та звертайся до неї „Пані Корова”, вона тоді буде до тебе добре ставитись і полюбить тебе. Зрозумів? - Як скажеш, Тишку. Білченя та котик тихенько підійшли до дверей комори. Аж раптом...... 6. І знову пригоди.... - Тишко, Тишко, швидше, допоможи, - раптом закричав маленький жовтий клубочок, який пронісся біля друзів, здіймаючи хмарку пилу. – Біжи за мною, скоріш! Ой, ой, рятуйте! - Стій! Що сталося, чого ти так кричиш? – запитав Тишко, та клубочок вже завернув на стежку і зник за коморою. - Давай подивимось, що ж там, - звернувся котик до Сушка. - Це маленьке курчатко, воно лише два дні тому вилупилось, а бач, яке галасливе, ми у дворі за це його Пищиком назвали. Ти зі мною? - Аякже. Може й я у пригоді стану? І друзі й собі помчали чимдуж по стежинці доганяючи маленьке курчатко, яке вже заховалось за густими кущами смородини, у садку. - А куди ж воно поділось, і куди веде ця стежинка? – поцікавився Сушко. - За отими кущами буде город з всякими овочами, що вирощує бабуся. А далі.... Ой, далі ж озерце починається. Хоч і маленьке та.... Невже хтось у воду впав? Біжімо скоріш! От-от вечір насунеться. Минувши кущі у садку та високу стіну кукурудзи, що росла на городі друзі підбігли до озерця. Маленьке курчатко дуже схоже на Пищика відчайдушно борсалося у зеленій бруднуватій від водорослів та мулу воді. А Пищик бігав туди-сюди по краю озерця і від безпорадності лише крильцями тріпотів. - Тишку, рідний, допоможи! Нікого зараз не можу знайти у дворі. Я знаю, що ти також води боїшся та... може щось придумаєш! Сюди би родину качура Кряка чи гусака Гага, та от халепа, вони ще з лугу не повернулися. Ой, що ж буде, що ж буде, загине мій братик! – бідкалось курча. - Ну що Сушко? Що будемо робити? Треба допомогти малому. Давай так. Ти нахили оту найгрубшу очеретину, а я, спробую підібратись до курчати. Давай, скоріш! - Але ж ти не любиш води. Може я спробую? - Згода! Котик швиденько нагнув очеретину, курчатко схопилось за неї з останніх сил і білченя, зайшовши у воду, підтягнуло бідолаху до берега. Сушко узяв у лапки маленький мокрий клубочок. Курчатко перелякалось і не могло навіть нічого сказати. Та згодом таки оговталось: - Спасибі, ти мене урятував, як тебе звати, я вперше тебе бачу? – запитало воно і заплющило від утоми та холоду оченята. - Врятував, врятував! Він мого братика врятував! – кричав на весь голос Пищик. – А хто ж ти, я тебе також вперше бачу? Ніби й схожий на котика, та не котик. Дивний ти якийсь. - Це мій друг. - Сушко, він білченя. Та досить розмовляти, несімо курчатко до мами Квочки, йому ж зігрітися треба. Забіжу у комору, там ще трішки молочка залишилось обіду. Курчаті треба підкріпитись. Сушко обережно ніс маленького змерзлого клубочка, що довірливо притулився до теплої шубки білченяти. Його ще пересмикувало від холоду і пережитого страху та, притулившись до тепла і трішки зігрівшись, він помаленьку заспокоювався і стиха посапував. Так народилась ще одна дружба: білченяти Сушка та маленького курчатка. 7. Сушко – свій у дворі - От ваш синочок. Він трішки мокрий, та нічого, зараз Тишко принесе молочка і він відігріється. Доброго вечора Вам, тітонько Квочка, – чемно привітався Сушко, заходячи у курник та ніяковіючи. Усі курочки, які здавалось мирно спали, враз відкрили очі і витягнувши шиї почали пильно вивчати новачка та щось між собою кудкудакати. - Ой, спасибі! – Сплеснула крилами Квочка. – А я от забарилась на далекій грядці, такі там смачні та жирненькі черв’ячки знайшла. Аж тут чую, що мій синочок упав у воду. А ти хто такий будеш, щось я тебе раніше тут не зустрічала? – запитала Квочка зиркаючи на Сушка дрібненьким очком. - Я....я... я Сушко. Я-білченя з лісу. У котика Тишка я зараз живу. От вашого сина з води витягнув, – Потупив очі Сушко, ніби вибачаючись за те, що він тут. - З лісу? А ти бува не родич Лисиці? – Підозріло запитала Квочка й інші кури насторожились. - Та ні, у нас лише шубки схожі, а так наші родини ніколи й не зустрічаються у лісі. Я - білченя Сушко. А білочки їдять горішки та грибочки, ще інколи шишки ялини. Не бійтеся мене. - Ну вибачай вже. Обережні ми стали. А то минулого року стільки наших подруг загинуло від зубів однієї нахабної лисиці, – пускаючи сльозу, промовила Квочка. – А за сина, велике тобі спасибі від усього нашого курника. Ходімо я розкажу про тебе усім, хто живе у нашому дворі. Ось лише зачекаємо поки курчатко зігріється. - Тітонько Квочко, мій друг Тишко побіг у комору за теплим молочком, щоб курчатко швидше зігрілось. А он і він. Котик саме підбіг з мисчинкою повною смачного молочка. - Ось тримайте, це все що залишилось від сніданку. Мама Квочка залила у дзьобик змерзлого курчатка декілька крапель молока і воно, зігрівшись, солодко заснуло, занурившись носиком у пухкку перину, що зробила із свого пір’я Квочка. - Ну тепер ходімо тільки тихенько, нехай поспить собі, - сказала Квочка. – І ви там тихіше, сороки! – шикнула вона на сусідок курей. Усі навшпиньки вийшли з курнику. 8. Знайомство - Ну от з курчатком тепер усе гаразд буде, підемо, друзі, тепер у отой куток подвір’я, де стоїть велике корито з водою, там зараз Гуска вивела своїх малят на перше купання. Вони лише вилупились. З краю подвір’я й справді стояло велике корито у якому плескались маленькі пухнасті клубочки. Здалеку вони виглядали немов жовті кульки. Тітка Гуска гордо стояла обабіч та пильно слідкувала чи якесь маля бува не захлиснулось, чи не сильно намочило свій пушок. Перше купання все таки. - Доброго дня вам, Добродійко. – привіталась Квочка. - Як вам сьогодні вода, як погода. Бачу купаєте уже своїх малят. - Доброго дня. Так купаю, сонечко таке сьогодні от і вирішила розпочати водні процедури. А хто це з вами? – зашипіла дивлячись на Сушка тітка Гуска. - Це наш друг Сушко, білченятко. Він у лісі живе. А щойно він з котиком врятував із річки, що тече під городом, мого синочка найменшого. Познайомтесь будь-ласка, добре і миле звірятко. - Дуже приємно, - промовила горда Гуска, - що у нас зупинився такий маленький герой. Вітаю тебе Сушко! А Сушко уже й не чув, а дивився кудись попри корито, туди, де стояло скулившись маленьке індичатко. - Маленьке, ти чому не плаваєш, ти хіба не гусеня? – запитав Сушко у малятка. - Ні, це маленьке індичатко. Я взяла його до себе ще коли він не вилупився. Його мати не змогла висиджувати малят. Все одно ж мені на своїх треба було сидіти. Чемне воно та гарне, шкода лише що плаати ніяк не хоче. Ну нічого, нехай так росте. - Добре ви зробили, тітонько. Нехай росте собі. Ой, дивіться, хтось до нас ще йде з малятами. - Тут у них дитсадок, - прошепотів на вушко Сушку котик. – А це іде Качур із своїми каченятами. Мати-Качка у городі копається, от він і вигулює діточок. - Доброго дня, пані, - привітався Качур, а за ним і всі каченята прокряхтіли наввипередки, - доброго дня. – А чого ви тут так усі зібрались, хіба якесь свято? - А ми знайомимо з усіма мешканцями обійстя нашого друга – ось і ви познайомтесь – білченя Сушко. – гордо промовила Квочка і розповіла історію про порятунок курчатка. - Ну і я тебе вітаю, Сушко. Коли що потрібно, звертайся не соромся. Он Корова уже з паші іде, підіть до неї привітайтесь та познайомтесь. - Так, так правду кажеш підемо ми до Корови, вона у нас головна на подвір’ї. – заквоктала Квочка і вхопивши білченя за лапку потягла до Корови, яка поважно заходила через ворота на подвір’я. - Тітонько Корова! - закричала Квочка ще з далеку, та Корова ще пережовуючи смачну траву, яку щойно нащипала, навіть вухом не повела. – тітонько, Корова, подивіться, це Сушко, він мого синочка врятував! - Врятував кажеш, добре значить у тебе серце. - Та я не сам, це я з Тишком. – зніяковіло відповів Сушко. - Тоді я вам сьогодні цілий збанок молочка дам, молодці ви, хлопці. – і пішла собі далі жуючи. - Ну от бачиш, ти сподобався тітоньці Корові, вона ще нікому не дарувала цілий збанок молочка. Добре, на сьогодні досить, іди додому відпочивай. Намучився ти сьогодні. І тобі, Тишко, велике спасибі, гарного друга маєш. Зустрінемось ще. Бувайте. – сказала Квочка і побігла годувати та зігрівати своїх курчат та найменшого синочка, що так натерпівся. 9. Тихий вечір А друзі щасливі та веселі побрели до своєї комори на тепле сіно. - Привіт, матусю! Доброго вечора, тату! – привітався котик заходячи у комору до батьків, які вже повернулись з роботи. - Привіт, Тишко, а хто це з тобою? – запитав батько. - Це мій друг, ми сьогодні разом курчатко врятували, і з усіма в дворі привітались. Корова нам навіть цілий збанок молочка обіцяла дати. - Добре хлопці. Та не забувайте, що завтра у школу з першою зірочкою вставати. Ти Сушко також підеш. Поки живеш у нас будеш нам як рідний, а Тишку мов брат. Отже і у школу будеш з Тишком ходити. - А що там? - Там весело, та все ж треба бути уважним і слухняним, щоб чогось навчитись. Лягайте вже, балакуни. Ви ж би так і до ранку гомоніли. - А Ви точнісінько як моя мама, вона мені також так завжди говорила. – промовив Сушко і по щоці скотилась велика сльоза. - Не сумуй, погостиш у нас трішки, а коли дідусь поїде знову по хмиз, то й тебе відвезе додому. – заспокоював Тишко друга. - Ой, дивіться! Молочко нам господиня несе, це ж мабуть Корова передала. І справді до комори наближалась бабуся з повним збанком теплого, свіжого, ще з пінкою молочка. - Де ж ви мої маленькі, нате ось молочко від Корови. А це хто такий? Білченятко? Як же ти тут опинилось? Напевно заблукало, ну нічого, молочка на усіх хватить, а от горішків немає, вибачай уже. – сказала бабуся наливаючи молоко. - От спасибі Корові, та й господині. Пийте скоріш, поки тепле, мийте лапки та швиденько спати, бо вставати треба буде зранку, як тільки наш півник Червоний гребінчик заспіває. А хлопців вже й не треба було довго просити. Напились молочка, повечеряли і лише у теплу солому носики встромили, як таке сопіння почалось, ніби велика буря здійнялась. І коли у віконце комори заглянув молоденький місяць, то побачив лише пухнасті клубочки, які міцно спали накрившись своїми хвостиками. 10. У школі! Ранок видався чудовим. Тепле та ясне сонце виглянуло з-за обрію та освітило своїм промінням все подвір’я, де зупинився наш герой. Заглянуло у кожну шпаринку. Півник, проспавши перший промінь сонця, хутко стрибнув на тин і так голосно закукурікав, що друзі, мов ошпарені, вискочили за двері з комори. - Ой, що це він так голосно? Невже проспали? - Не проспали, а трошки заспали, та нічого ще встигнемо. Ходімо Сушко. Ти бери рюкзачок, а я візьму шматочок сиру та хліба на обід, - першим оговтався від такого пробудження Тишко. - Еге ж. Добре, ходімо. А куди йти? - Іди за мною. Он бачиш, за тином є великий город з усякою городиною, а за городом невеличка річечка і біля неї вигін зеленіється. Отам і школа. А вчителькою у нас Микитівна, ота собачка, що живе у будці на нашому подвір’ї. Туди багато учнів приходить, щоб у неї повчитись, з цілої вулиці. Стара вона вже та багато знає. Так говорячи дорогою, прийшли котик та білченя до вигону. А там уже сиділи перші учні: собачки, котики, навіть дві жабки з очерету прискакали, щоб чогось навчитись. - Сідайте! Та залишайтесь лише ті, хто справді хоче чогось навчитись, а якщо ні, то ідіть собі. Я вас вмовляти не буду, - почала урок собачка-Микитівна. І всі тихенько, щоб не пропустити жодного слова почали слухати вчительку. - Сьогодні у нас буде заняття, на якому я розкажу вам про те, як себе поводити та що потрібно робити при пожежі, щоб самому врятуватись та ще й іншим допомогти. - А що таке пожежа? – запитав Сушко з цікавістю штрикнувши котика у бочок. - Це коли горить твій дім чи хатина, чи ліс навіть... - А що і ліс може горіти? Він же такий великий, - не вгавало білченя. - Та тихіше ти! Микитівна не любить коли їй заважають. Слухай і все зрозумієш. - Угу, як скажеш. І чого на мене усі цитькають, то мама, то ти он тепер, - насупилось білченя. - Ну не ображайся. Просто нас можуть вигнати звідси, якщо ми не будемо слухати та навчатись. Ти ж цього не хочеш правда? Слухай уважно, а коли щось не зрозумієш, то я потім тобі розкажу. Згода? - Що там таке, хлопці, може вам не цікаво? - Ні-ні ми уважно слухаємо. - От я й кажу: коли ви бачите, що горить хатина, чи стіг сіна, чи будка дерев’яна, то одразу хапайте відро та біжіть по воду, а дорогою скликайте собі на підмогу всіх кого побачите. Вогонь води боїться і якщо ви багато принесете та будете лити на вогонь він скоро погасне. Та коли бачите, що горить ваша шубка, то миттю падайте на травичку чи долівку і котіться по ній поки не потухне остання іскринка. А от коли вже ліс горить, то потрібна буде багато води, і ще лопата. Нею потрібно викопати рівчак так, щоб вогонь далі не міг пробратись, щоб не залишити йому шляху. Все зрозуміло? Коли ні, то запитуйте, я все роз’ясню. - Зрозуміло, зрозуміло. – загомоніли учні. 11. І знову ця смачна ягідка! - Ну коли так тоді розпочнемо заняття. Тепер ми підемо у гайок, що у якому разі не можна брати у ротик. - А для чого нам це? – зашепотіло білченя. - Знову ти наперед забігаєш. Зачекай, зараз Микитівна все нам розповість. Усі зайшли у гайок і почали заглядати хто під кущик, хто за дерево, а хто вже й травичку почав скубти та пробувати чи смачна. - Куди ж ви? Ану скоріш до мене! Нічого поки що не чіпайте, ми для того і прийшли, щоб навчитись самим добувати собі їжу. Усяке ж буває, може хтось заблукати, а може і зла господиня раптом з дому вигнати. Що ж тоді робити? - Так, так, слухаємо. – закивали голівками учні. - От дивіться, оці зелені зарослі з червоними пахнючими ягідками, це малинник. Малина – дуже смачна та корисна ягода. ЇЇ можете їсти не задумуючись. Та навіть її, якщо дуже багато з’їсти, може боліти животик. Все добре у міру. Навіть їсти смачні ягідки. А Сушко вже й наче не чув учительки. Він пригадав ту смачну ягідку, котру їв у своєму рідному лісі, у той день коли заблукав. Він пригадав свою маму, братиків та сестричок, зайченятко, до якого обіцяв заходити у гості. І так сумно йому стало, що він і не запримітив як по його щоці скотилася велика гірка сльоза. - Сушко, чого ти? Ти плачеш? Спробуй ягідку. Солодюща яка. Ах! Я б такі увесь день їв. – смакуючи солодкі ягоди сказав котик. - Я маму згадав, і ліс. Я такими ягодами смакував, коли від рідних відбився. - Ну не сумуй. Скоро дідусь знову поїде по хмиз до лісу, бо той що останнього разу привіз, уже закінчується. Тоді й додому поїдеш. Хоч я буду дуже за тобою сумувати. Ну що ще будемо чогось навчатись? - Так, тут цікаво. – витераючи сльозу пробурмотів Сушко. - Ой, дивись, як ми від учнів та учительки відстали. Дивись бо заблукаємо тепер уже удвох. – І друзі побігли наздоганяти своїх. - Дивіться діти, от є травичка, та понюхайте її перш ніж їсти. Чуєте який вона має дивний запах? Якби цього запаху не було, ви могли б сміливо її їсти. Та у тому й справа, що так пахне травичка полину. От візьміть тепер і спробуйте її хоч би розкусити. Тільки не ковтайте. Ну що, гірка? - Ой, яка ж недобра! Ой, яка гіркуща! – спробувавши розкусити травинку почали викрикувати звірята. - От бачите, тому завжди коли не впевнені у тому чи їстивне щось чи ні, а схоже воно на таке що можна їсти, принюхайтесь ще носиком і він вам підкаже, що це насправді. А на сьогодні наш урок закінчено. Думаю ви чогось навчились, якщо уважно слухали. На сьогодні ви вільні. – попрощалась Микитиха і побігла на основну свою роботу – охороняти господаря добро. Тишко і Сушко й собі побрели додому. Дорогою вони ще зайшли на грядку та скубнули трішки солодкої і смачної травички, принюхавшись перед цим як їх і учила учителька. Потім ще поніжились на сонечку, прилягши у міжрядді моркви. Поласували сиром та хлібом, який прихопили у школу на обід і, коли уже почало край обрію сіріти та сонце сідати, попрямували додому. 12. Урок полювання А дома їх уже чекала смачна вечеря, котру зготувала мама Тишка, молочко, яке їм тепер завжди дарувала тітка Корова. Хлопці наївшись та чистенько вмившись, зарились носиками у пухкеньке ліжечко та міцно заснули. - Сушко, Тишко, вставайте... швиденько вмивайтесь. – почули хлоці голос та відчули що їх хтось легенько термосить. - Що, що трапилося? Ми ще спати хочемо. Та й півник ще не співав. – пробурмотів Сушко перекидаючись на інший бік. А Тишко лише лапкою вушко прикрив та й знову солодко засопів. - Мершій вставайте – не вгавав голос. – та лишень тихенько, бо зійде все нанівець. Тишко відкрив очко. - Ну що таке? А це Ви, тату. Чому треба вставати? - Зараз ми підемо на урок полювання. Будемо вчитися мишок ловити. Мати дома залишиться. Можеш і ти Сушко залишатись, тобі ж не потрібно цього знати. - Ні, ні, куди Тишко туди і я – вигукнуло білченя миттю прокинувшись та зіскакуючи з ліжечка. - Т-с-с-с-с, чого галасуєш. Вмивайтесь чистенько та й підемо. Хутчіш! А я вас у дворі зачекаю. - Та ми ж увечері вмивались! - Тепер вимивайте добре запах, а не бруд. Та швидше, швидше. Білченя та котик вже зовсім прокинувшись, прийнялись мити та вимивати свої шкурки, змиваючи усі запахи з них. За декілька хвилин вони вже були готові і потершись вусиками об маму обоє тихенько вийшли у двір, де чекав тато-кіт. - Готові? Тоді ідіть слідом за мною та ступайте дуже обережно. Якщо хоч одна мишка почує, що ми йдемо полювати, одразу всіх повідомить і залишимось ми ні з чим. На землю кладіть самі лише подушечки своїх лапок, та глядіть, щоб якусь гілочку не зачепити. Ось пройшли мисливці повз комору, клуню, хлівець, вийшли на хвіртку на дорогу, а тут раптом, щось велике та сіре, як скочить між них. Тишків батько зашипів, кігті випустив, спину дугою вигнув і давай царапати та кусати. А Тишко й Сушко з переляку аж заніміли та вклякли. - Мерщій хлопці! Тікайте! Я його задавлю. Це мій давній знайомий Щур. Тікайте! Тишко очуняв перший. Схопив білченя за лапку та потягнув кудись. Але з переляку чомусь побіг не назад на обійстя, до рідної комірки, а вгору дорогою, повз чужі подвір’я. Утікають вони аж дух забиває, та серце десь у колінціх стукає, ніби вистрибнути хоче. - Ой, не можу я більше – почав благати Сушко запихавшись. - Потерпи ще трішки, зараз видряпаємось на отого великого дуба, що височіє попереду, - прошепотів Котик у відповідь. – Щур же на дерево за нами не полізе! І справді перед ними біля дороги стояв кремезний дуб. Звірятка добігши до нього швиденько видряпались угору, Сушко зовсім вільно пострибав з гілки на гілку, а Тишко присів на нижній гілочці та все відсапувався. - Як же нам тепер додому добратись? – забідкався котик Тишко. – І чому я у гору дорогою побіг, а не додому? Напевно прийдеться чекати тут ранку. - Так, справді, - відповів схвильовано Сушко, - шкода лишень, що дупла на цьому дереві немає. - Хлопці, ану спускайтесь сюди швиденько! – почувся м’ягкий голос знизу. 13. В гостях у Мурлихи - Хто це там? – тремтячим голосом запитав Сушко. - Не бійтеся, Щура немає, та він і не біг за вами, з Вашим татом бився та подряпаний та покусаний побрів у свою нору. - Мурлиха? – прошепотів злякано Тишко до білченяти. - Ну! Чого ви там застрягли, спускайтесь скоріше. І як це вас аж сюди занесло? Котик та білченя все ще злякані та похлюплені злізли додолу та стояли тепер перед тіткою з похнюпленими носами. - Ходімо, до ранку у мене перебудете, це моє обійстя. Я вас молоком теплим з варениками почастую, а вранці до вашого дому проведу. Ну що йдемо? - Й-й-й-демо, - пробурмотів Сушко переглядаючись з котиком. – А куди ж нам подітися серед ночі? І тітка Мурлиха зі своїми маленькими гостями попрямувала до комори де мешкала з школярами. Котик та білченя йдучи подвір’ям роззирались, боячись зустріти злих пацюків про яких вони так багато чули. Та нічого підозрілого та сташного не побачивши, хлопці заспокоїлися. - Напевно вона усі свої страхіття поховала, щоб нас не лякати, - роздумував Котик Тишко. – Треба бути пильними, може вона нас веде до пацюків? Але Мурлиха й не думала нічого злого заподіяти дітям. Привівши звіряток у комору, тітка подала до столу ще теплі вареники. Дала по великому кухлю смачного, солодкого молока, яке їй щедро наливала господиня. Цінувала вміння Мурлихи відмінно ловити мишей та ще й навчати інших цьому. Господиню у селі дуже за це поважали, знаючи, що у неї така чудова киця, і самі приводили лінивих котів та кошенят на навчання. Мурлиха розповіла хлопцям про свою школу, де вона навчає мистецтву полювання усіх, хто не хоче учитись у батьків та лінується. Але нічого поганого вона їм не бажає. Після навчання учні спокійно повертаються до своєї домівкиі стають відмінними мисливцями на мишей. Сушко та Тишко заспокоїлися, коли побачили, що ніякої загрози немає. Тишко вдосталь поїв та попив і мирно собі муркотав, погладжуючи лапкою животик та сонно посапуючи. А Сушко й собі зручно вмостився біля Тишка та грівся до його теплої шубки, майже дрімав. І ніби крізь сон чув ще розповіді тітки Мурлихи про важке, та таке потрібне для котів, навчання. Мурлиха, коли гості заснули, накрила їх теплою ряднинкою, потерлась вусиками до теплих шубок та й собі пішла спати. ЇЇ діти були зараз дуже далеко, їх віддала господиня ще маленькими, і їй дуже хотілось допомогти цим малим хлопчикам. Коли Сушко та Тишко прокинулись, на столі їх чекало свіже молоко та солодкі булки з сметаною. Мурлихи не було. А поряд лежала записка. „Їжте мої любі, це вам. Дорогу додому вам покаже один з моїх учнів. Заходьте у гості, завжди буду вам рада, та смачно пригощатиму. Тітка Мурлиха.” У Тишка аж сльозинка покотилась від таких слів, та й Сушко був дуже схвильований. - І чому нас завжди лякали тою Мурлихою, вона ж зовсім не така, як про неї розповідали. – сказав він. - Так Сушко, вона добра та мила, треба усім розповісти. Хлопчики смачно поїли, узяли ще по одній булочці в дорогу, знайшли й пішли додому. 14. Хижий лис Пройшов час. Наступила осінь. Тишко та Сушко мирно жили. Сушко, звичайно, дуже сумував за домівкою та рідними, але дідусь ніяк не збирався знову у ліс по дрова і білченя змушене було чекати. Хлопчики ходили у школу, інколи навідували тітку Мурлиху, про яку тепер усі знали, що вона зовсім не зла. Усі на подвірї уже вважали білченя за свого і дуже його полюбили. Та хлопчики люблять пригоди, тому таке мирне життя їм уже почало набридати. Осінь прийшовши у їх край принесла з собою холодні дощі та вітер. Куди піти погратись на вигін, чи то на річку? Сиди собі у коморі та грійся біля теплої соломи. Більше робити нічого. Та якось, прокинувшись вранці, Тишко побачив, що надворі ясно світить сонечко та висушує усі калюжі, зігріває мокру землю. - Ура! Сушко, дивись! – радісно закричав котик. – Сонечко! Сонечко! Біжимо скоріше на вигін до річки гратися! - Ну чого ти кричиш? – пробурмотів невдоволено сонний Сушко. Та котик не вгавав аж поки білченя не піднялося та нехотячи, не розділяючи ніяк Тишкової радості, подалося слідом за ним на вигін. Але прийшовши туди і він повеселів і миттю прокинувся. Осінній день і справді видався чудовим та сонячним. Незабаром на вигін шнурочком потягнулась сімейка гусака Гага, а за нею й качур Кряк повів своїх діток. Поскубавши жовтуватої травички вони всією ватагою попрямували до річки. А хлопці собі грались та забавлялись біля річки, як тільки хотіли, хто зна коли ще таке чудове сонечко вигляне! Та раптом почулось: „Рятуйте! Рятуйте!” - Хто це кричить? – запитав Сушко у Тишка. - Ой, дивись, та це ж наш знайомі - гусак Гаг та качур Кряк у біду потрапили! – вигукнув Тишко показуючи на річку, у якій видно було, як плескочеться гусак та качур, а їхні маленькі дітки стоять на бережку та тільки хлюпають мокрими дзьобиками. - Біжімо скоріше! І хлопці щодуху помчались на допомогу сусідам. - Сушко, дивись, це хижа Лисиця накинулась на наших друзів та хоче їх погубити! Ану давай її проженемо! Бери отого камінця та кидай просто у неї! Дивись Гага та Кряка не порань. А я візьму ось цю палицю та раз і назавжди поквитаємось з злодійкою. Білченя так і зробило, та так жбурнуло злодійці у спину камінця, що у Лисиці аж вогники в очах замерехтіли. А Тишко і собі не гаяв часу, підбіг близенько і огрів нахабу палицею, що та вже не думаючи про їжу, а лише про свою шкуру, розчіпила гострі зуби, і дременула через вигін та кудись у поле, тільки її й бачили. Качур Кряк та гусак Гаг покалічені, поскубані, але живі, вибрались на берег. Маленькі гусенята та каченята радісно підбігли до них та ніжно притулились до рідного крила батьків. - Спасибі вам Тишко та Сушко, - наввипередки кряктали та гелготали вони. – Ви нам батьків урятували. - Так, так, спасибі вам, якби не ви були б ми зараз у зубах злодійки і готувала б вона з нас смачний обід, - вимовив гусак Гаг і простягнув звірятам своє крило на знак дружби. Від цього гордого сусіда звірята ніколи ще не чули таких слів, тому були дуже розчулені. - І я вам дуже вдячний, - сказав Кряк, - не дочекалась би сьогодні мати Качка мене додому, якби не ви. - Та ми ж сусіди, на одному обійсті живемо і повинні допомагати один одному. Ходімо додому, ви стільки страху натерпілись, треба й відпочити. - Так ідемо, а ми проведемо вас, щоб дорогою вас знову хтось не перестрів. – запропонували друзі. - Гаразд. І усім гуртом подались до рідного обійстя, де було так тихо, затишно та приємно. Це ж була їхня рідна домівка. А дома їх уже чекав смачний обід та доброзичливі сусіди, які уважно все вислухали про пригоду з Лисицею і дуже хвалили хлопців Сушка та Тишка за сміливий вчинок. 15. Сушко - знову герой Пообідавши, Сушко та Тишко вирішили деякий час побути дома. Сьогодні вони вже не хотіли гратись. Хлопці вийшли на поріг комори і лягли на порозі погрітися на ше теплому осінньому сонечку. Сушко навіть задрімав. Тишко й собі вже примружив від задоволення очі та муркотів. На вушко йому постійно сідала якась набридлива муха й недавала заснути. З хатини почулися схвильовані голоси, бабусі й дідуся. Тишко прислухався. - І що ж ми тепер будемо робити, коли воно не знайдеться, - говорила баба. - Та що, треба іти шукати, далеко воно не могло забрести. - Так, але ж уже вечоріє, і сонце уже сідає. Ой, ой, ой, як же я його не догледіла? – заводила баба. - Та нічого, не побивайся так, зараз я піду й пошукаю. Куди ж воно далеко від дому піде? - Що там таке? - задумався Тишко. – Напевно хтось у біду потрапив. Треба допомогти господині. Сушко! Сушко! Вставай, досить вилежуватися, там у бабусі і дідуся якась біда трапилась. Ходімо розвідаємо. - Що, чого ти мене будиш? – ще не розуміючи про що мова відказав Сушко. - Біда! Яка біда? Ходімо, може чимось допоможемо. Котик та білченя швиденько перебігли через подвір’я і вилізли на підвіконня, те саме на якому вони і зустрілися та ласували смачними пиріжками. Вони би й поринули зараз у спогади про той чудовий день але потрібно було допомогти господарям. Вони уважно прислухались. Тишко, почув ще декілька слів бабусі та слово „Козеня”. Тоді й здогадалися про що йде мова. - Це напевно маленьке Козеня відбігло далеко від дому і ще не повернулося. Вже вечоріє, от вони і бідкаються, чи з ним чого не трапилось. - Йдемо, може ми швидше його знайдемо. – зіскочив з підвіконня Сушко. - А я вже здогадуюся де воно може бути. Біжи за мною! Поки зовсім не сонце не заховалось. На село вже опускався вечір. Сутеніло. За коморою, куди побігли котик та білченя, уже й зовсім було темно. Десь близько почулося шарудіння та тихеньке „ме-е-е, ме-е-е”. Котик зупинився. - От за тими деревами подивимось, воно десь тут, уже близько. Хлопці добігли до дерев, що росли неподалік. Там у густих бур’янах та чагарниках сіпалось з всієї сили маленьке козеня, заплутавшись повідкою за колючу траву-будяк. Побачивши знайомих, воно ще жалібніше замекало. - Ось і ти! – вигукнув Тишко, - Ти що тут робиш? Бібуся з дідусем уже дуже хвилюються. Пізно уже. Вечір. А ти не вдома. - Та, я-я-я я тут заплутався. Допоможіть будь-ласка. - Хм... Як же тобі допомогти? Добряче ти тут постарався. Повідки майже не видно з чагарників. - Давай, Тишку, я спробую! – запропонував Сушко. – у мене зубки гострі, може перегризу цю повідку, бо розплутувати її довго мабуть прийдеться. Сушко міцно учепився у повідку і почав гризти її, тільки шматочки у сторони відлітали. Ось вже половинка зосталась, ось ще трішки і враз „трісь”, перегризлась мотузка і Козеня, вільне та щасливе, застрибало по травичці. - Спасибі вам, спасибі. – Викрикувало воно не вгаваючи. - Нічого, нічого, ми ж сусіди, - відмовляв Тишко. А білченя лише дивилося щасливими очками на маленьке козеня, яке врятувало. Усі дружно побігли додому. Хто до рідної комори, хто до хлівця. Та найперше прибігли заспокоїти бабусю з дідусем. Ото у них вже радості було. Бабуся за допомогу дала Тишку й Сушку по два великі та солодкі пироги, такі ж як тоді, коли вони зустрілись та цупили їх на підвіконні. 16. Туга за домівкою Веселе було життя Сушка у селі. Господиня його дуже полюбила, та й усі хто жив на обійсті також. А з Тишком вони й зовсім нерозлучними друзями стали. Та все ж таки почав сумувати Сушко. Часто йому снилась рідна домівка, мати з братиками й сестричками. Просинаючись серед ночі він із сльозами на очах думав: „Як же вони там? Чи згадують про нього? Що роблять? Чи уже запаси на зиму готують?”. І так гірко йому у ті хвилини було, що нічого йому не було миле, ні обійстя, ні друзі, навіть солодкі пиріжки. Хотілось лише додому прибігти та відчути матусине тепло шубки, поговорити з рідними братиками та сестричками. Друг-Тишко бачив це, та що міг удіяти. Він намагався якось розвеселити свого друга, який став йому майже як брат. Це вдавалось лише на короткий час, а потім білченя знову ставало сумним та задуманим. І от одної ночі, коли усі спали, Сушко прокинувся. Йому знову наснився рідний ліс та мати. Більше білченя вже не могло чекати. Воно вирішило шукати дорогу додому самотужки. Сушко тихенько підвівся, узяв хлібчик, що стояв на столі, замотав його у ряднинку, щоб у дорозі було що поїсти. Потім потерся вусиками до Тишкової щічки, погладив вушко мами-Киці та, прошепотівши тихенько „прощавайте”, вислизнув із комори. Надворі було місячно та ясно. Світили, немов світлячки, зорі на чорному небі, повівав легенький вітерець. „Гарний час для подорожі” – подумав Сушко. „Як же гарно напевно зараз у лісі, який краєвид відкривається із рідного дупла.” І ще раз оглянувшись на обійстя, яке так гостинно його прийняло, вийшов на дорогу. „Мабуть піду туди, через вигін, та біля річки навпростець, а там напевно ще трішки і уже буде ліс”. І пішов собі знайомою дорогою, якою вони з Тишком ходили на вигін й до річки. Минувши річку Сушко став та задумався. Попереду було велике поле. „Куди ж іти?”. Та тут здійнявся такий гасас й гавкіт, що у Сушка у вухах задзвеніло і він немов остовпів. На нього бігли дві величезні собаки і голосно гавкали. - Ой-ой-ой! - залементував Сушко. Нічого не тямлячи з переляку, він пустився навтікача назад у село. Та не утікти б йому від довгоногих собак, якби не дерево, яке стояло обабіч дороги. Сушко видряпався на верхівку, і затаїв подих. Собаки вже були під деревом. Сушко гірко заплакав. І додому не добрався, та ще й у пригоду вскочив. Отак і сидів би він на дереві до ранку, якби не його знайома собачка-Микитівна. Вона якраз бігла недалеко по своїх справах та побачила усю цю пригоду. - Ану забирайтеся геть! - крикнула вона собакам. Бо господаря покличу. Я знаю це білченя і його не можна кривдити. Ідіть собі. Собаки послухали, бо ж учителька була досить відома у селі. Вони й нічого поганого не хотіли зробити білченяті, лише налякати трішки та погратися, сумно ж уночі в селі, усі сплять. Та побачивши, що така справа, вони чемно відступили від дерева і пішли собі. - Де ти там, Сушко, злазь! – загукала вона. – Собаки уже пішли, вони тебе не скривдять. А я проведу тебе додому. І як тебе сюди занесло уночі? - Я додому йшов, не можу я більше тут жити. У свій ліс хочу. – все ще схлипуючи відповіло білченя. - Та-а-ак. У ліс кажеш. Давай так, зараз ми ідемо до бабусі та дідуся, а на завтра я довідаюсь, де твій ліс і куди потрібно іти. А тоді й зберемось у дорогу, попрощаєшся з усіма та й підемо собі. Гаразд? - Добре. Я й справді так пішов неввічливо, нікому не сказав нічого, Бабуся та дідусь мабуть будуть преживати. А мешканці комори та хлівця ж як розхвилюються. На тому й порішили. Микитівна відвела Сушка додому, де він мирно собі знову ліг спати. Ніхто нічого не запримітив. А учителька цілу ніч вивчала у яку сторону треба бігти, щоб добратися до лісу. 17. Ми у місті! Все знову наче було добре. Тільки Сушко все частіше й частіше згадував про ліс, родину та кликав уночі маму. Тишкові шкода було друга, але що ж він міг вдіяти? І розлучатись з другом йому зовсім не хотілося. Одного ранку, поки Сушко ще спав, Тишко прибіг запиханий та схвильований у комору: - Сушко! Сушко! Швидше збирайся! Дідусь знову до лісу збирається! Їдьмо! - Невже? До лісу? Я готовий! Поїхали! А ти що також зі мною поїдеш? - Так, я проводжу тебе, дуже вже я до тебе звик. – сказав Тишко ховаючи лапкою зрадливу сльозу, що покотилась раптом з очка. - І мені важко тебе та усіх на подвір’ї покидати. Але час вже додому повернутися. Що там моя мама думає? Напевно, що мене вже й у живих немає. А ти передай усім велике спасибі, що так гарно мене прийняли тут та попрощайся від мене, бо я уже не встигну. - Добре, передам. Обов’язково передам. Іди, сідай у підводу швидко, а я за тобою. Друзі зручно вмостилися на підводі. Дідусь сів попереду. Узяв віжки, нокнув на коней й поїхали потихеньку. - Добре отак їхати правда? – запитав Тишко. - Так, але ще більше мене тішить те, що їду я додому. - Ой, дивись, Сушко, щось ми не туди їдемо, дорога розширюється та й дерев стає дедалі менше. Щось не подібне це на ліс попереду. - А й справді, якісь будівлі великі. Куди ж ми їдемо? - Ой, - ляснув себе по чолі Тишко, - та я й забув, що дідусь раз у місяць їздить у місто торгувати, а заодно й закупити всього, що треба по господарству. Оце ж ми у місто їдемо! - Я не хочу у місто, я додому до лісу хочу. – Почав уже пхинькати Сушко. - Ну-ну не плач. Ну переплутав я. Думав, що то дідусь у ліс збирається. Нічого, буде про що у лісі розповісти. Дивись ми уже в’їхали у місто. Людей скільки, гамірно як. Чогось усі бігають та метушаться. – тараторив котик. А дідусь тим часом спокійно їхав прямісінько на ринок, щоб поторгувати та й додому дечого купити. На ринку й справді ніде було й голці упасти. Дідусь знайшов вільне місце, розклав товар та й почались торги. - Довго це буде. Йдемо кудись погуляємо, а потім повернемось. – запропонував Тишко. - Ходімо. – сумно відповів Сушко. – А що ж робити, коли так трапилося? Котик та білченя зістрибнули з підводи і поміж прилавки просковзнули з базару на вулицю. Поряд вони побачили велику огорожу з воротами, на яких були намальовані всякі звірята. Не вагаючись хлопці побігли туди. Це був великий зоопарк. - Скільки тут різних звірів! – вигукнув Сушко. – Та які вони великі! – вже тихіше сказав він, показуючи на здоровенного бурого ведмедя, що сидів у клітці та гриз щось. - Давай підемо та познайомимось із ними. – запропонував Тишко. Хлопці побігли до найдивнішого звірятка, яке вони побачили. 18. Що таке Африка? Звірятко звали Лінка. Це була маленька мавпочка, яку привезли сюди з далекої Африки кілька місяців тому. Лінка сиділа на гілці якогось дерева, що стояло посеред її клітки, і з острахом дивилась на незнайомців. - Привіт, я Сушко – білченя, а це Тишко – він кошеня. - А мене звати Лінка. – Вже привітніше відізвалась мавпочка і навіть зістрибнула на землю. - Що ти тут робиш? Це твій дім? І чому тут огорожа навкруги? – допитувався Сушко. Мавпочка Лінка розповіла їм дуже сумну та дивну історію про те, як ще зовсім недавно вона була у себе дома у рідній Африці з батьками та ріднею. А потім прийшли люди та зловили її. Перевезли великим пароплавом через багато-багато води і посадили у цю клітку. І тепер вона змушена жити у клітці, стрибати лише по цьому одному дереву та розважати дітлахів, які приходять подивитися на неї. От зараз для неї тут вже прохолодно бо у рідній Африці дуже багато сонця, тепла і головне стиглих та смачних бананів, яких тут дуже мало. Лише зелені та недоспілі. Лінка розповідала, що Африка – це найкраще місце на землі і вона ніколи його не забуде. У котика та білченяти аж сльози у очах поставали, слухаючи цю сумну розповідь. - Так, Лінко, я тебе розумію, - сказав Сушко. – Я також давно вже не бачив своїх рідних та лісу. – І Сушко розповів їй свою історію. - А давай ми з тобою будемо дружити, - запропонував Тишко. – Я буду тебе навідувати, коли буду приїздити разом із дідусем на базар. Невже тобі тут так погано? - Та ні, не так погано. Годують тут мене і напувають, і помиють, та й діти частенько щось смачне підкинуть. Але як би мені тут не було, а додому дуже хочеться. Дома все таки найкраще. - Правда, правда, - закивав Сушко, - от і мені дуже добре гостювати у Тишка, і у клітку мене ніхто не закриває, а все ж таки за рідним лісом та мамою дуже сумую. Повз ворота зоопарку раптом прогуркотіла підвода. - Тишко, дивись, наш дідусь уже додому їде! Швидше біжімо, бо тут залишимось! – Закричав Сушко. – Прощавай Лінко, незнаю чи ще побачимось колись. Я уже додому збираюсь, тому з Тишком не зможу навідувати тебе. Не сумуй, ти повернешся додому, у рідну Африку. Прийде такий час. - Спасибі вам, хлопці, за те що розвеселили та за добрі слова. Чекатиму вас у гості. Бувайте! - До зустрічі! – сказав Тишко вже добігаючи до воріт. - Прощавай! – пробурмотів Сушко слідом за ним. І котик з білченям кинулись з усіх ніг доганяти дідову підводу. Догнавши та вискочивши на неї, вони зручно вмостилися та задумалися про нелегку долю мавпочки-Лінки. Сушкові від таких думок ще дужче додому захотілося. 19. Дорога додому Коли приїхали додому та відпочили, Сушко вже твердо вирішив вирушати у дорогу. Найперше він навідався до учительки та розпитав чи знає уже вона дорогу до лісу. Микитівна вже все знала. Домовилися іти наступного дня, як тільки сонечко встане. На радощах Сушко побіг у комору до Тишка і, сповістивши йому цю радісну новину, почав збиратися у дорогу. Тепер уже Тишко стояв сумний та похнюплений. Важко йому було розлучатися з другом. Та що вдієш? Сушко запримітив, що з Тишком щось не те. - Не сумуй, друже, Микитівна знатиме дорогу і тебе проведе, коли захочеш до мене у гості прийти. - Так, але ж зі мною жити у коморі ти вже не будеш. А пригоди, які у нас були цікаві. Сумуватиму я за тобою. Та не зважай, тобі й справді треба до мами й тата повернутись, до сестричок та братиків рідних, до свого лісу. Там твій дім і тобі там найкраще. - Проводжатимеш мене, Тишко? - Аякже, та ще давай зберемо гостинців для твоєї рідні. І нам у дорогу треба щось перекусити зготувати. І котик та білченя почали збиратися у дорогу. Пішли до мами-Квочки та попросили у неї пару яєчок для гостинця, у Корови – молочка. У дворі, коли почули, що їхній герой, який так багато їм допоміг, йде від них, то принесли стільки подарунків та гостинців, що Сушко та Тишко аж розгубились. Кожен хто приходив намагався добрим словом заспокоїти Сушка та подякувати, та ще й розказати, як вони будуть за ним сумувати. Почули про Сушків відхід і бабуся з дідусем. Бабуся одразу ж заходилася місити тісто на пиріжки та на гостинці, а дід подарував велику банку меду з власної пасіки. Коли настав вечір, Сушко й Тишко в останній раз присіли разом на порозі комори і пригадали все, що пережили разом. Речі у дорогу були вже готові. Наговорившись вдосталь, друзі знову, як раніше, занурили носики у теплу солому та міцно заснули. Рано у дорогу вирушати. Зранку, лише заспівав півник, друзі підхопилися, узяли зібрані речі, тепленькі, щойно спечені, пиріжки і вийшли на подвір’я. А там уже чекали їх усі мешканці обійстя. Усі піднялися, щоб попрощатись з звірятком до якого вони вже звикли. Були тут і гусак Гаг з сім’єю, качур Кряк з своїми каченятами та мамою-Качкою, корова, Козенятко, Півник, що будив кожного ранку та й усі інші, ну і звичайно Тишкова мама-Киця та тато-Кіт. І бабуся з дідусем вийшли на поріг. Сушко був дуже розчулений від такої доброти усіх мешканців обійстя. Хороше йому тут було. - Прощавайте, друзі, спасибі вам за те, що пригріли та гостинно прийняли мене. Пора мені додому. Бувайте! - Щасливої дороги! – відповіли навперебій усі, хто зібрався. Сушко, стримуючи сльози, попрямував до Микитівни, яка чекала його уже біля воріт. Тишко подріботів слідом. 20. Я вдома! Дійшли до вигону, минули й річку, попереду було велике поле. Микитівна раптом забігала туди-сюди та чомусь почала принюхуватись. - Що таке? Що ти робиш? – запитав Сушко. - Шукаю напрямок у якому нам потрібно йти, щоб добратися до лісу. О, знайшла, ходімо. Перейдемо оце поле, тоді буде невеличкий гайок, а за ним і ліс починається. Ну а там, Сушко, ти вже сам дорогу будеш шукати. - Гаразд. Веди нас. І знову потягнулась дорога, та для Сушка це була дуже бажана дорога, бо вона вела його до рідної домівки. От і поле перейшли, почався уже гайок. Друзі та Микитівна присіли перекусити. Та не довго. Сушко ніяк не міг на місці всидіти. Все у ліс рвався. Чув вже його запах. Перейшовши невеличкий гайок Сушко, Тишко та Микитівна зупинились перед височезними деревами, старими дубами, за якими виднілися високі сосни, ялини та безліч інших дерев. Тут починався ліс. - Ну що ж Сушко, от і твій дім. Тепер біжи та шукай своїх рідних. - Спасибі друзі, спасибі! Ой, який же я щасливий! Я вдома! – вигукував радісно Сушко. – Зайдіть ще хоч трішки, подивіться яка краса у лісі. - Ні, ні, нам не можна. У лісі хижі звірі живуть, а мені з ними не впоратися. – закивала головою Микитівна. - Та хоч крапелиночку. - Добре я трішки подивлюся, хоч одним очком. – загорівся Тишко нагодою побувати у лісі. - Ну ти як хочеш, а я не піду, я тебе тут зачекаю. - Гаразд, я швиденько. Друзі побігли собі у ліс по стежині. - Ой, дивись як же тут гарно, як пташки співають, як пахне листям, грибами, – милувався Сушко. - Сушко подивись, там угорі якісь звірята з гілочки на гілку скачуть. Може це твої родичі? – гукнув Тишко до білченяти, відійшовши кудись убік поміж дерева. Сушко миттю вистрибнув на дерево, перескочив на гілочку на якій сиділо таке ж білченя як він сам. - Привіт! Ти хто? – запитало воно. - Я Тишко, колись я загубився у лісі, відбився від своїх і побував аж у селі. От тепер я повернувся додому. Ти не знаєш де я мою маму можу знайти? - Тишко! Невже це ти? То я ж твій братик! Мати вже усі очі виплакала за тобою. Привіт, братику! – білченя міцно обійняло Сушка та потерлося вусиками до його шубки. У Сушка уже й слів не було. Він був щасливий. Почувши якийсь шум на дереві, де було білченя, усі братики та сестички пострибали до нього та почали вітати та радіти поверненню Сушка. За дітьми і мати нагодилась. Скільки ж то було радості та щастя. Привітавшись з усіма Сушко зіскочив на землю та покликав усю родину за собою. - Знайомтеся, сказав він. Це котик Тишко. Я у нього весь цей час прожив. Та дуже гарно його сім’я мене прийняла. Звірята потиснули лапку Тишку та чемно привітались. - Ну що ж тепер ходімо додому. Свято влаштуємо на честь повернення мого синочка. – сказала мати-Білка. - Ні, мені час додому. – відказав Тишко. – Я дуже радий за тебе друже, що ти уже дома, тепер і мені час повертатися. – сказав він Сушку. – Прощавай, удома й справді найкраще. – І потершись на прощання вусиками до друга, пішов котик стежкою з лісу. - Прощавай друже, може ще побачимось колись. – Витер сльозу Сушко з мокрого очка і пострибав до своїх. *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/irina_matsko/yak_bilchenya_sushko_u_seli_gostyuvav/