Іван Франко Рідне село І знов я бачу тя, село моє родинне, Як бачив тя тоді, коли життя дитинне Плило, немов малий потічок серед трав, Що в´єсь несміло між дрібними камінцями. Дрібних утіх і я тут зазнавав, Задля дрібних гризот лице росив сльозами. Тоді цікаво ще на світ я поглядав, Не знав, що далі там, за твоїми хатками, За лісом, що шумить довкола. І не раз Питав я річки, де пливе вона від нас, І думкою гонив її тихенькі хвилі Поза закрутину далеку і стрімку. І дуба-велетня в сусідському садку Не раз розпитував, на чиїй він могилі Щасливій виріс, так високий і розлогий? І люди всі були мені так близькі, милі, І знав я всі стежки довкола, всі дороги, І зрідка лиш моя душа за обруб твій Летіла в ширший світ. Та чи дитям у тобі Я був щасливий? Дух дитячий мій Чи ж перших вдарів зла тут не зазнав на собі? Чи ж перші золоті надії Не розвивались тут, мов квіти веснянії, Морозом збитії? Чи пориви гарячі М´якої ще душі сміхом тут не топтались, Докором не душились? Чи ж не ллялись Найперші сльози тут, найщиршії, дитячі, Під тиском вчасних ще і недитячих мук? Хіба ж душа моя, ще чиста, ніжна, біла, Тут, в рідному селі, уперве не щеміла Під дотиком твердих, брудних і грубих рук? Хіба ж не почала ще тут всисатись в груди Та трута лютая, що й досі духа тлить? Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство, труди І боротьбу з життям? Чого ж тепер болить Душа моя, коли по довгому часі Я в тобі опинивсь, на сугорби отсі Злим вихром загнаний? Стоїш ти, як стояло, Самотнє і дрібне, дитя мов, що сховало В зелені бур´яни головку кучеряву. Довкола ліс гуде тужний, таємний спів, Що ще круг моєї колиски гомонів, Тебе мов обтулив в полу свою темнаву. І річка та сама хлюпочеться, тривожно Повзе поміж високих берегів, І верби ті самі, і дуб той, що шумів Понад дитиною… Чого ж так судорожно Щось тисне грудь мою у тобі, ріднеє Село? Чи жаль мені за тим тісним спокоєм, За тим життям, що, хоч так біднеє І сіреє, пливе коритом тихим своїм? За щастям слимака того, що в шкаралущі Ховається? За незнання смерком? Чи жаль мені, що я у світ пішов пішком На бурі, громи й град, шукати, де зцілющий Потік знання пливе? О ні, о ні! Не того так сьогодні жаль мені, Не тим душа моя так важко заболіла, А тим, що тяжча ще пригноба тут засіла На лицях, голови недоля вниз хиляє, Під віддихом її вся радість завмирає І приязнь гасне враз з любвою, Котрої сім´я тут мені у серце впало. Отим-то тяжко так мені у тобі стало. Прощай, село моє! Що тут мене держало, Те щезло; що тепер держить — Таке важке, що, мов гора, тяжить На серці. Геть іду — і плачу над тобою. 14 іюня 1880 *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/ivan_franko/ridne_selo/