Микола Руденко Я знав поетів... Я знав поетів, що колись без міри Були відважні в пошуках своїх. Тяжка трагедія сліпої віри Спустошила і скам’янила їх. З них кожен був стократ багатший духом, Ніж той, хто оди їхні відзначав, До слів чиїх ми припадали вухом, А він всю велич лиш в собі вбачав. Я знав поетів… Так, вони вже сиві, Їм важче схаменутись, ніж мені. І все, чим інші на землі щасливі, Пройшло повз них, як в летаргічнім сні. Пройшло, спливло, немов весняні води, Нічого не лишивши їм в житті. Хіба лиш мертві, зачерствілі оди Та брязкальця на грудях золоті. А слава — ця зловтішниця зрадлива — Тепер їх все частіше обмина. І люди посміхаються глузливо, Коли зачують їхні імена. Хоч лаври вам належать не по праву, Далеку вашу молодість люблю. Я міг би дати вам довічну славу, Якби вона приходила з жалю. 1960 *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/mikola_rudenko/ya_znav_poetiv.../