Степан Процюк Terra incognita 1 – це ми. У всіх прихованих і банальних сенсах. Зрештою, сенси завжди приховані. Можливо, сенси завжди банальні. І ми намагаємося всюди їх відшукувати, щоб хоч якось заповнити болісну порожнечу у власних душах. Ми не знаємо навіть себе. Адже кожен у своєму житті робив. робить чи ще робитиме такі вчинки, котрі були, є чи ще будуть зовсім невідповідними до його поверхового образу у власних очах. Не так давно я вийшов із одного кабінету, не сказавши ні слова, ні «до побачення». Хоча, якщо керуватися власною, хоч трохи наближеною до прагматичної, логікою, я мав би там затриматися і бути більш терплячим. Але що значить покидання чиїхось кабінетів, коли ми не знаємо ні шалених чорториїв власної підсвідомості, ні фізичних можливостей нашого організму, ні... Словом, ми значно більше не знаємо, ніж знаємо. Зате любимо прикидатися розумаками, що з′їли не один пуд солі. Ми навіть не знаємо, як ставляться до нас насправді більшість наших знайомих чи приятелів. Ми добре не знаємо, як насправді ставимося до них. Усе наше життя покрите пеленою туману і невідомості, а на його слизьких та звивистих стежках понуро бредуть подорожні, тобто ми. Щось вдаємо, чомусь красуємося, якоїсь холєри одягаємо смішні або драматичні маски. Щось постійно очікуємо, заховавши на берегах єства якісь кумедні та химерні претензії – до себе і до світу. Останніх переважно більше. Чомусь переживаємо, якої думки про нас буде якийсь Герасим Каленикович чи якась Меланія Євлампіївна. А калениковичам ми переважно до калини, а євлампіївним – до лампочки. Бо вони занадто зайняті собою і турботами про те, що думає про них певний іванович чи певна василівна. Так формується безглузде замкнене коло. А приховані смисли вкотре обводять нас навколо пальця. Хоча нам переважно видається, що ми є дуже крутими. Чи правильно-хорошими. Або незаслужено відсунутими чиєюсь всемогутньою рукою на якісь марґінальні задвірки. Але... а судді хто? Чи та рука є настільки могутньою? Може, то лише пророслі із наших сердець власні чіпкі бур′яни? Чи може змінити нормальній дорослій людині її життя якийсь гуру-людина? Кілька років назад я думав, що може, витворюючи – як тепер розумію, переважно у власній уяві – образ Великого Батька( чи гуру, чи заступника, чи ідола), якого я вперто шукав серед подібних собі. Себто людей. Після одного чи двох випадків моя вперта і наївна віра у доброго і могутнього Батька-людину потерпіла жорстоке фіаско. Бувають все ж фіаско лагідніші, але менше з тим... Проте намагаюсь бути шляхетнішим і вже теж кілька разів казав певним молодим людям, щоб не ставилися до автора цих рядків як до можливого кумира, бо він є лише людиною із усім індивідуальним букетом вад і хиб... І для мене, принаймні, зараз, одним із найважливіших сенсів є, так би мовити, власне друге народження. Народження без будь-якого кумиропоклоніння, без будь-яких поповзів до будь-якої чи будь-чиєї фетишизації. Бо там, де починається спроба розчинення себе в іншому, закінчується навіть натяк на можливість саморозвитку. 2 ...діяльність політиків, як корисна, так і сумнівна, на очах стає історією, великі актори помирають, страждаючи психічним і фізичним розпадом, чванливі естрадні зірки вже через деясяток-два років не будуть цікавити нікого, окрім своїх друзів, якщо такі у них будуть. Все те, що сьогодні здається монолітом, завтра зкаправіє та понікчемніє, а непримітне нині буде новим монолітом завтра, щоб потім потьм′яніти, бо така абсолютна необхідність... ...ніхто, окрім вузьких спеціалістів, сьогодні не згадує, допустимо, творчість російського письменника Пйотра Боборикіна, що був сучасником Чехова, і якийсь час навіть популярнішим від нього; відходить у архів історії української літератури творчість Андрія Головка і Петра Панча, Ярослава Галана і Олександра Корнійчука, без яких за радянського вчора була немислимою жодна хрестоматія... ...ходульні ідеологічні шаблони, котрі живили певну епоху, викинуті на історичний смітник, як викидав князь Володимир у води Дніпра язичницьких ідолів. Хоч навіть у того ж Галана чи Корнійчука можна знайти цікаві сторінки, сповнені загальнолюдських проблем. Напевне, справжня історія літератури ніколи не може бути вибірковою... ... у випадку того ж Боборикіна маємо твори вузького спрямування, придатні лише для тих кількох десятків літ фізичного функціонування письменника. Така доля майже всієї літератури, яку можна називати масовою або ще якимось словом із лексичних запасів соціалістичного реалізму, адже масовим може бути лише споживання їжі та потреба сну... ...проте і вартісні твори часто бувають забутими – здається, більшість зацікавлених уже впевнилася в тому, що булгаківське рукописи не горять часто є лише красивим афоризмом. Горять і нидіють рукописи, спиваються і деґрадують письменницькі таланти, багато потенційних літературних зірочок через десяток-півтора років після перших обломів і першого стикання із тотальною байдужістю лише нагадують хворобливий відсвіт того сяєва таланту, яке вони випромінювали замолоду... ...я впевнений, що нинішній ряд більш-менш відомих і популярних українських письменників може бути таким, як є, або інакшим наполовину чи 3/4, або зовсім інакшим – багато закономірностей грунтуються на випадковостях. І дуже вже немало потенційних талантів( я знаю більше десятка таких людей) – чи то проявили малодухість, чи зробили прагматичний крок – але свого часу відійшли від літератури. Іноді це їм сниться, кудись закликаючи і доводячи до мимовільних сліз увісні, деколи вони живуть ілюзією, мовляв, буде добра матеріальна база, то вдруге увійду у цю саму літературну ріку, а часто загнаний у закапелки свідомості власний хист глушать всілякими стимуляторами, на які у них – нарешті! – появилися гроші ... ...звісно, що навіть твори вартісні і незабуті чи актуальні не можуть впливати на все суспільство. Але оте сакраментальне тичинівське «за всіх скажу, за всіх переболію » було лише претензійною фальшивкою, котрої вимагала доба. Кожен письменник, чиї книги небайдуже сприймалися читачем( нехай тих і не так багато) знає цю радість зустрічі із чиєюсь, до сих пір незнаною йому душею, через посередництво власної книги. Але ще не появилося, навіть в історії всіх часів і народів, автора, що зумів би відчути і виповісти весь масштаб і хтонічну глибину світової скорботи... 3 Нам дуже легко заплутатися у власних пастках і лабіринтах. Принаймні, я заплутувався і заплутуюся у них не раз. За Ніцше, це занадто людське . І як би ми не возвеличували себе у власних чи інших очах, які би не придумували хитромудрі продовження своїх «Я», спроба заглянути у глибини власної душі є заняттям виключно для сміливих! Адже наші душі - це terra incognita. Як часто, коли добре проаналізувати мотиви багатьох наших вчинків, ми виявляємося не такими вже і шляхетними ідальго, як себе мислимо. Часто навіть за начебто благородними поривами стоїть холодна, або і бездушна, нарцисична експлуатація інших людей, за непохитним патріотизмом – банальне бажання влади і впливу, за творчою метушнею – непогамовні амбіції. Прикладів сказаному несть числа. Кожен із нас стикався із людьми, неначе сплетеними із медоточивих словес і єлейних жестів. Але – хіба не правда? не треба бути душознавцем – ми переважно розуміли, що тут криється якась фальш, якісь особистісні спонуки такої солодкавості. І часто під овечою вовною був захований вовчий вищир. Я остерігаюся єлейних людей, пам′ятаючи, що вони можуть бути найбільш бездушними. Наприклад, Сталін, знаючи, що заарештує свого старого революційного соратника, Сергія Кавтарадзе, що колись врятував йому життя, завжди цікавився, як той себе почуває. А потім Кавтарадзе засудили до розстрілу за ... змову проти Сталіна. Його довго тримали у камері смертників. Потім помилували. Сталін після того навіть ... заходив до нього у гості, власноручно підливав супу у тарілку, співчутливо питався, чи, мовляв, чогось не треба. Бійтеся данайців, які приносять дари... А потім, між іншим, як він полюбляв, кинув: «А все ж таки ти хотів мене вбити!», хоч прекрасно знав, що це звинувачення безглузде, і що тепер Кавтарадзе кожної хвилини чекатиме повторного арешту. Але Сталін бажав виглядати добреньким у власних очах, особливо, в очах інших. Проте такі моторошні маніпуляції людською психікою були лише проявом витонченого садизму, причім його найрозтліннішої моральної форми, мовляв, хай він живе, але постійно залежить від привереди свого господаря, відчуваючи постійний страх і трепет. Люди, які видаються спершу суворими і непривітними, далеко не є такими насправді. Ті, що обіцяють гори і долини, часто лише висловлюють вголос власні фантазми. Ті, котрі без жодного ентузіазму беруться до сприяння вам, можуть виявитися найвідповідальнішими і найчеснішими людьми із тих, кого ви зустрічали в житті. Невідома земля людської душі не знає бюрократичних приписів і канцелярських канонів. Наше молоде споживацьке суспільство зараз формує ще один, уже надто впізнаваний тип. Це тип технократа. Машину він любить більше, ніж власну дружину, а різні технічні пристрої – більше, ніж людину. Іноді складається враження, що цей офісно-менеджерський об′єкт нічого посутнього не відчуває. Можливо, він страждає виродженням пристрастей? Але святе місце ніколи не буває порожнє. Порожнеча завжди чимось намагається заповнитися. У цьому випадку не йдеться про відомі форми втечі від себе, як-от донжуанство чи алкоголізм, наркоманія чи ігроманія. Цю порожнечу технократа заповнює неживий світ стерильної техніки і беземоційної автоматизації. Заледве чи треба пояснювати, що такі уподобання, які можна назвати технократичною одержимістю, максимально сприяють самотності та відчуженню від інших А відтак – прихованій агресивності та крайньому нарцисизму. Словом, підказую нову тему, панове письменники. Хоча, якщо відкинути жарти, то ми всі вже стикалися із цим, доволі новим для національних реалій, типом людини-робота. Можливо, його специфічна залюбленість є формою новітньої некрофілії. Можливо, реакціями на колишні дитячі травми від світу дорослих. Або новою баштою із слонової кості чи формою заповільненого згасання поміж мертвим світом машинерії... 4 Навіть, коли говорити про характери багатьох українських класиків, то зустрінемо абсолютне розмаїття: від прохолодної ввічливості та відстороненості Коцюбинського чи стримуваної істеричності Тесленка до лінькуватого епікуреїзму Самійленка і понурої педантичності Грінченка. Але мене зараз не надто цікавить письменницька характерологія. Радше спонуки, що змушують (запрошують?) людину стати письменником. Це також одна із terra incognita душі. Бо чим, як не містичною таємницею, можна пояснити факт, що людина присвячує власне життя літературі? Можна, до речі, бути письмаком, як той же Корнійчук, зробивши із свого заняття ідеологічний бізнес. Для цього треба було не так вже і багато: написати у «Платоні Кречеті» підчас національного голодомору про «мільйони сонячних днів» . Тичина теж сотворив подібне у «Партія веде». Але його підсвідомо мордувала брехня. А Корнійчук щодня, кажуть, викидав нову білу сорочку. А й справді, для чого прати, коли можна одягнути нову? Його «сонячні» дні наступили одразу. Хоча, справедливості ради, цей партійний барон, за свідченнями сучасників, часто відчував приступи гострої самотності та екзистенційної закинутості, від яких не могли порятувати ні нові кожноденні сорочки, ні Ванда Василевська, ні оргії на дачі... Але Корнійчук не був одержимим літературою, попри талант( мені не повернеться язик назвати його нездарним драматургом). Якщо би не ідеологічний бізнес на п′єсах, він знайшов би, сподіваюся, інше, не менш дохідне, заняття. Микола Бажан теж витворив сталінську класику – «Людина стоїть в зореноснім Кремлі у сірій військовій шинелі» – але я не уявляю його якимось функціонером за, так би іронічно мовити, покликом серця. Йому, як і Тичині, Яновському чи Довженку, лише трагічно не поталанило із часом народження... Але ж, за Висоцьким, «песню не задушишь, не убьёшь». Одержимість літературою, як на мене, ще не дає жодних індульгенцій ні на успіх, ні на талант. Наприклад, Докія Гуменна була віддана цій хижій і незрідка зловісній королеві все життя, але ця повелителька чомусь не відплатила її гідною сатисфакцією. Таких прикладів кожен із причетних може навести безлік. Зрештою, на денці душі кожен письменник хоче більшої прихильності цього безпристрасного ідола... Даруйте жорсткість. Окрім того, багато талановитих письменників, розтративши більшою чи меншою мірою здатність до розвитку, займаються самоклонуванням. Тобто самоповторами і самопереспівами колись вдало знайдених незачовганих метафор, тем чи образів. Це стосується, як поетів, так і прозаїків. Загалом, самоплагіат є однією із найпідступніших проблем для письменника. І часто стає боляче за пародійний і вимучений відсвіт, що просочується крізь твори колишньої літературної зірки , що, напевне, і далі уявляє себе такою. Письменникові, міркую, часто слід мати ще один хист – вміння вчасно замовкнути. Але це важко, бо кожен із нас живе стосовно своїх творів та їхнього впливу на суспільство розмаїтими ілюзіями... Тут уже треба мати внутрішнього цензора. Я десять літ назад, відчувши таку небезпеку, покинув писати вірші. Сподіваюся, що якщо відчую подібне стосовно прози, то теж матиму мужність замовкнути. Адже писання все-таки не автопсихотерапія, не щоденник і не нарцисичні піруети. Хоча ці елементи зустрічаються у творчості кожного письменника. За чиїмось висловом-підколкою, є проза або автобіографічна, або погана. Але це вже трохи кумедне перебільшення. Людині властиво жити стереотипами. У кожного вони свої. У книзі американського психоаналітика Джеймса Холліса «Душевні трясовини» є одне вражаюче порівняння. Він пише про поведінкові стереотипи людини, які нагадують рух старої коняки замкнутим колом. Тобто, ми хочемо щось змінити, але не можемо. Не вистачає волі. Зате у кожного із нас є потужний пласт підсвідомого, який я тут назвав terra incognita. Ця невідома земля наших бажань і прагнень може бути осмислена і більш-менш зрозуміла. І тоді вона віддячить нам новим витком звільненої енергії.Адже всі наші радощі і біди заховані всередині нас. Приємного літнього відпочинку, пані та панове! *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/stepan_protsyuk/terra_incognita/