Завантажити

Коли хто-небудь із сусідніх сіл шукав Міця Бойка, мало хто знав про кого йдеться, бо в селі стільки Міців та Бойків, що хоч греблю гати ними, а вже коли пояснювали, що шукають саме того Бойка, який малює, люди відразу здогадувалися: «А, Міцьо Чічка… Поруч із церквою хатина з призьбою та з крислатим горіхом на подвір’ї».

Прозвали його Чічкою не тому, що успадкував прізвисько з діда-прадіда, а через квіти, які малював на стінах, коли білив хати.

«Я вам такі чічки намалюю, що й Адам в раю не видів!» – хвалився жінкам, коли кликали його білити, або: «Якщо сімплошно[1], то тридцятку, а якщо з чічками, то п’ятдесятку», – усміхався, називаючи ціну за свою роботу.

Так і залишився Чічкою.

Коли доводилося когось про щось благати, то люди говорили: «Треба го панькати[2], як Чічку».

Чічку не треба було благати – не відмовляв жодному, але був дуже зайнятий, бо такого маляра не було на всю околицю, тому замовлень мав дуже багато й був змушений їх записувати.

– Чічка записав ня в ірку[3], – раділи жони.

Він завжди дотримувався слова, і в назначений ним день на стінах хати того чи іншого замовника розцвітали віночки з чічками.

– Майстер ви, пане Бойку! – похвалив одного разу панотець Чічку.

«Знову треба парафію білити», – хитро посміхався Чічка.

– Бог обдарував вас талантом! – продовжував панотець.

«Ні, хай собі шукає іншого», – готувався відмовити Чічка.

– Золоті руки у вас, пане Бойку!

«Уже три роки поспіль білив йому за простибіг!»

– Ви б змогли, пане Бойку, святих намалювати? – ураз запитав панотець.

– А Калварію[4] на Коштели хто піктовав[5]? – здивувався Чічка, що панотець не знає цього, хоч то католицькі каплиці, але всі знають, що він їх малював.

– Треба б у церкві Тайну Вечерю перемалювати, Великдень близько! – зітхнув священик.

– Роботи в мене по вуха…

– Добре заплачу вам, пане Бойку, – перервав його священик.

– Скільки? – не витримав Чічка.

– Тисячу!

Чічка трохи здивувався з панотцевої щедрості й погодився.

Бідний Чічка днював і ночував у церкві, і за тиждень свіжовимальовані святі вечеряли собі спокійно на стіні церкви, а маляр, задоволений своєю роботою, попивав у корчмі холодне пиво.

– Чудова фреска, пане Бойку! – похвалив його священик. – Ось вам п’ятсот!

– Як же це, отче, ви ж казали тисячу!.. – здивувався Чічка.

– Хваліть Бога, пане Бойку, що за тиждень заробили п’ятсот!

– Якщо так, тоді не треба нічого, – сумно відповів Чічка.

– Хай Господь благословить вас, пане Бойку! – зрадів священик.

Та не довго радів панотець, що Чічка задарма перемалював Тайну Вечерю, бо під вечір прибіг захеканий паламар і, хрестячись, ледве промовив.

– Курять, отче!

– Хто? – здивувався священик.

– Святі, отче, повечеряли, а тепер запалили люльки та курять!

– Біжи поклич Чічку! – наказав священик.

Чічку не довелося довго шукати, бо корчма недалеко від парафії.

– Пане Бойку, це великий гріх! – почав священик.

– А обдурювати людей не гріх?

– Давайте не будемо... Ось ваша тисяча, а тепер ідіть та...

– Півтори! – перебив його Чічка.

– Бійтеся Бога, пане Бойку! Я не можу вам...

– Ну тоді най курять на здоров’я! – усміхнувся Чічка.

Панотець почухав потилицю, знав добре, що Чічка свого не попустить, і простягнув йому півтори тисячі.

– Я ті люльки сажою намалював, витріть їх вологою ряднинкою – ані сліду від них не залишиться, – засміявся Чічка, ховаючи в кишеню гроші.

[1] Сімплошно – просто.

[2] Панькати – благати, ласкаво просити.

[3] Ірка – зошит.

[4] Калварія – хресна дорога.

[5] Піктовати – малювати (діал.).

читати