|
Шість днів тому в Києві атакували три з восьми книгарень мережі «Книжковий супермаркет». Дві просто обпаскудили. Третю, в нетрях Дарниці, намагалися підпалити. На місце пожежі в день прес-конференції не прийшли українські письменники, чиї книжки продаються в мережі. І, як багато хто з них думає, успішно продаються.
Чому на захист книгарні «Знання» на Хрещатику українські діячі культури, в тому числі – письменники збиралися активно? Чому під стінами закритих книгарень вони протестували і охоче давали обурені коментарі журналістам, а до підпаленого «Книжкового супермаркету» не прийшли? Чим спроба забрати в книгарні приміщення відрізняється від спроби підпалити книжковий магазин?
Ось чим: за офіційною версією, «КС» постраждав від того, що в асортименті книгарні були (і лишаться, до речі), книжки Олеся Бузини. Зокрема – перевиданий «Вурдалак Тарас Шевченко». Книжка про те, як Тарас Григорович пив горілку, зазнавав невдач на любовному фронті і жив переважно за чужий рахунок.
Зараз стримав себе від спроби почати аналіз цього твору. Стримуюсь, бо розумію абсолютну марноту витрачання часу на доведення того, що пити горілку для митця – не гріх, а чеснота. Що проблеми з жінками бувають у кожного, навіть у автора збірки «Верните женщинам гаремы» Бузини. Що сьогодні жити за чужий рахунок український митець дуже хоче, вважає це «грантом» або «стипендією» і переконаний – це почесна халява, він її заробив. Якщо ми всі разом не лише пробачимо Тарасові Григоровичу ці маленькі, повірте мені, слабкості, а й визнаємо його право мати ці самі слабкості, Бузина перестане видаватися таким уже небезпечним.
Але поки цього визнання не сталося. Тому масова публічна моральна підтримка працівників і керівництва «Книжкового супермаркету» для свідомої української громади видається неможливою. Бо це все прив’язано до ворога українського народу Бузини.
А підтримувати Бузину і, відповідно, тих, хто постраждав «за Бузину» – западло.
Ось на це передусім і розраховували ті, хто організував атаку на книгарню.
Закомплексований Бузина вкотре довів: комплекс, особливо – меншовартості, це інфекційна хвороба. Щось типу свинського, курячого чи будь-якого іншого грипу – зараза. І той, хто не має проти цієї зарази імунітету, буде заражатися від Бузини цими самими комплексами.
Адже тільки хворий на комплекс повірить: українські патріотичні сили, які не спішать офіційно назвати себе, справді переймаються асортиментом українських книгарень.
Якби було так, на захист книгарні «Знання» та інших книжкових магазинів не ставали б так активно. Бо і в «Знаннях», і в переважній більшості великих українських книгарень дві третини асортименту художньої літератури складає книга, видана в Росії та імпортована звідти.
Книгарня, асортимент якої складається з україномовної книги на 100%, може претендувати хіба на звання «міні-маркету». На жаль. Але така тепер в Україні ситуація з виданням книжок – неможливо, аби книжкова торгівля суто українською продукцією щодня проходила в Україні в режимі Форуму видавців.
Поки що неможливо. Це буде, любі друзі.
Якщо ми позбавимося комплексів.
Організатори підпалу «Книжкового супермаркету» навіть не поцікавилися, що в тому, підпаленому, магазині згадана книжка Бузини була наявна лише в одному примірнику. І той стояв не на видному місці.
Насправді Бузина як персонаж «борців з бузиною» не цікавить. Бо їх взагалі нічого не цікавить. Крім бажання угноїти ґрунт для отримання в перспективі фінансових вливань у розбудову власних партій та рухів.
Якщо це не так, то людям, партіям чи рухам, які називають себе патріотичними, досить звести рахунки з Бузиною особисто. За книгу, написану 9 (!!!) років тому її автор теоретично повинен вигрібати від тих, хто вважає себе свідомим українцем, хоча б раз на рік. У день народження Кобзаря, наприклад. Бити Бузину як національна забава… Інший варіант – розібратися з видавництвом «Арій» - це воно видає і перевидає книжки Бузини.
Проте бити Бузину не цікаво. Розбиратися з видавництвом «Арій» - не прозвучить. А ось атакувати не поодинокий магазин з російськими книгами на полицях, а цілу мережу, те ще й під гаслами боротьби за Україну, за її волю, за честь і славу, за народ – ось це саме те, що треба. Це прозвучить.
Офіційно відхрещуючись від своєї причетності до підпалу «КС», патріотичні сили, тим не менше, натякають: «Не ми, але підтримуємо. Не ми – але наш народ. Ми – сила, ми можемо атакувати супермаркети, бійтеся нас. Рахуйтеся з нами».
Наочно діє принцип, за яким живуть активні політичні та громадські діячі на всій пострадянській території: легше вкрасти літак, ніж велосипед. Тобто, легше напасти на мережеві книгарні з розкрученим брендом, ніж чатувати біля під`їзду на Бузину.
Чому, наприклад, ці самі невідомі патріоти не вимагають вилучити з продажу книги Дмитра Табачника? Бо за Табачником, на відміну від нещасного самотнього озлобленого Бузини, стоять потужні політичні, а головне – фінансові структури. Бо Табачник – мільйонер, а мільйонери кишеньковим політичним силам потрібніші за синці Бузини.
Феміністки, які напали на того ж таки Бузину в «Книжковому супермаркеті», дурні. Але, принаймні, чесні. Жіночий визвольний рух взагалі дурний і безперспективний. Проте феміністки назвали свої прізвища, побули в міліції, підписали протоколи і заплатили штраф. Вони не бояться, бо билися з Бузиною за свої переконання. Нехай у підґрунті цих переконань і лежить сексуальне незадоволення.
І той факт, що відповідальності за «війну з бузиною» на себе поки що не взяла офіційно ЖОДНА з шанованих мною українських патріотичних організацій, підтверджує: до книжок Бузини акції проти «КС» не мають ЖОДНОГО стосунку.
Як і взагалі – до визвольної боротьби за українську культуру.
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/column//2009/04/30/100312.html
|
