Сергій Жадан. Лілі Марлен. — Харків: Фоліо, 2009. — 186 с. — Серія «Сафарі».
У період кризи не збавляє, а лише нарощує видавничі темпи Сергій Жадан. Протягом 2009-го року з’явилася вже друга книга його поезій: після «Ефіопії» спеціально до Форуму видавців вийшла друком нова збірка «Лілі Марлен». Як і слід було чекати, нова книга — майже повністю чергові «вибрані твори». За винятком розділу «Лесбійки», наповненого новими віршами, решту книги становлять уривки з попередніх збірок, вишикувані, наче в резюме, в «антихронологічному» порядку — від новіших до старших.
Звісно ж, таке перевидання потребувало від автора й видавців певної винахідливості: робити просто ще одне «вибране» не годилося. І концепцію було знайдено. По-перше, її визначає однойменний з книгою вірш-епіграф Ганса Ляйпа від 1915-го року: «Лілі Марлен» — збірка про кохання або передусім про кохання. Й епіграф не обманює. З усіх своїх попередніх поетичних збірок Жадан повибирав саме вірші й напівновелки, більш-менш пов’язані з коханням, а найчастіше — виразно пов’язані. Дивно, але й дотепер відчутна частина української читацької аудиторії сприймає Сергія Жадана переважно як поета епатажного, брутального, геть позбавленого чуттєвості й ліричності. Можливо, саме для них «Лілі Марлен» відкрила б «іншого Жадана». Звісно, тут також є іронія, нікуди не зникають і нетрадиційні для пересічних традиційних уявлень про любовну лірику образи та брутальна лексика. Однак у цій книжці набагато концентрованіше, ніж у будь-якій іншій, коливаються емоції — від самотнього відчаю («ніщо її не зупинить / ніхто її не переконає / близько 100 тисяч слів і словосполучень / і навіть не можна з нею поговорити») до ніжності («Виймає мені з долоні гострі скалки жалю, / торкається мого тіла, ніби важкого ужинку. / Ось саме тому я її і люблю, / як тільки жінка може любити жінку»).
До речі, збірка «Лілі Марлен» могла би стати чудовим матеріалом для якогось літературознавчого дослідження на тему а-ля «Образ жінки в поезії Сергія Жадана». Дослідити буде що, адже саме жіночі образи тут якщо не цілковито домінують, то принаймні ними рясніє майже кожна сторінка. І, здається, інша стать у Жадана виглядає далеко не такою пасивною, схематичною або ж чужою, як у більшості українських поетів попередніх поколінь (а частково і в Жаданових сучасників).
Друга складова концепції «Лілі Марлен» — візуальна. Хоч на першій сторінці обкладинки автором і позначено Сергія Жадана, де-факто книжка позиціонується як його спільний, співавторський проект із харківським фотографом Ігорем Нещеретом. І вже на останній сторінці обкладинки маємо біографічні довідки про них обох. Фотографії Нещерета чітко й послідовно сполучаються з поезією: один текст — одна фотографія, тобто це більш ніж ілюстрації. Іноді вони весело взаємодіють із віршами, наприклад, коли текст «Mercedes-Benz» супроводжується фотографією мурах, які досліджують мобільний телефон у траві. А іноді — це просто парадоксальні, філософські або нарисові знімки. І, що характерно, з дуже пильною увагою до жіночого тіла.
Словом, концептуальна книжка вдалася. Та, напевно, вона найкраще підійде не давнім і послідовним прихильникам творчості Жадана, а тим, хто читав його не дуже багато і для кого буде цікавим такий-от «чутливий вимір».
Олег Коцарев
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/digest//2009/09/29/191047.html
|
