Назва книги виплила з моїх спогадів щодо прогулянок по вечірніх вулицях з улюбленим батьком, якого вже немає зі мною.
Я тримаю його за руку, ми повертаємося сім´єю з гостей, де гарна компанія веселилася за святковим столом на чолі з розумними інтелігентними чоловіками і красивими доглянутими жінками. Ми співаємо... Тато, народжений у Горлівці, дуже любив пісню «Рідна мати моя...». Я верчу головою і розглядаю вікна, які світяться. Особливо мені подобалося синє світло. Я маля, але розумію, що за кожним з вікон своє життя, свої радощі... Про прикрості я тоді не знала. І не думала, що всього в цьому житті доведеться зазнати. Як давно це було! Дякую моїм любленим батькам за все, що мені дали...
Ось й міркую… Начебто це так просто – мати свій дім, близьких і рідних людей, яким ти небайдужий і які бажають тобі щастя та добра. Але «просто» це для тих, хто такий дім має і ніколи не відчував знедоленості.
Насправді багато дітей потребують турботи батьків, які потрапляють в складні життєві обставини. Й, намагаючись вижити, забувають, що поруч з ними їхні діти, яким допомога часом потрібніша й важливіша, ніж самим дорослим.
Й не думайте, що таких сімей небагато. Повірте, їх дуже багато. Дуже…
І тут на допомогу приходять інтернати та спеціальні центри, які замінюють, іноді на тривалий час, рідну сім´ю.
Та чи змиряються з такою заміною діти? Що думають педагоги, коли скривджена рідними дорослими дитина проявляє свій негативізм по відношенню до системи й чужих дорослих? Як виховати цю дитину повноцінним членом суспільства? Що сильніше – батьківські гени чи вчительська любов? Прочитайте цю книгу. Проживіть життям хлопця, який нікому не потрібен, який нікому не вірить, від якого відвернулася дівчина й перестали вірити дорослі.
Ольга Рєпіна. Світло не в моєму вікні. Повість. - Київ: Видавництво "Український приіоритет", 2017. - 120 с.
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/news/prose/2017/04/03/081018.html
|
