Олексій Волков. Гра в три руки. – Тернопіль, Богдан, 2016 – 310 с.
Жанр: драма з одним убивством
Ірина працює на фірму «Глобус», де її називають провідним спеціалістом зі зв`язку. Насправді ж вона краще орієнтується в віртуальному світі, ніж у реальному, і незабаром ми дізнаємося – вона хакер високого класу. Зрозумівши це, далі читач отримує проблему за проблемою.
По-перше, не дуже ясно, чим займається «Глобус» і яку інформацію там збирає Ірина. Зате вона раптом дізнається, що її шеф Дробот причетний до темних справ, а фірма – ширма. Питання: як і чому хакер високого класу не дізналася про це раніше. По-друге, Ірина починає стежити за розмовами Дробота, збираючи докази його злочинної діяльності й демонструючи при цьому чудеса винахідливості й технічної підкованості. Питання – для чого? Свої плани вона не озвучує, або, скажемо так, ми маємо про них досить приблизне уявлення. З категорії «здогадайся сам». Потім у неї зникає ноутбук, а отже – її викрито. Та чомусь Ірина тільки боїться помсти, насправді ж нічого не відбувається. Вона час від час згадує про небезпеку для свого життя, проте читач цього не відчуває. Нарешті, Дробота вбивають, а Ірина підозрює – до цього якимось боком може бути причетний один із її дивних віртуальних знайомих. Адже, крім чогось подібного до промислового шпигунства, вона ще влаштовує через мережу своє сексуальне життя.
Той Олексій Волков, до якого звикли постійні читачі одного з небагатьох детективістів, хто справді вміє писати, з`являється в єдиній на три сотні сторінок екшен-сцені. В якій убивця, котрий, скажемо так, обмежений у рухах, не лише вбиває Дробота, а й потім виносить з помешкання, аби замести сліди. Загалом же новий роман «Гра в три руки» можна сміливо віднести до жарових експериментів пана Волкова. Поставивши в один ряд із його «Переможець отримує все», «Лікарня на відлюдді» та «Слід на воді». Це – зрозуміла, відчайдушна та всякий раз не дуже вдала спроба розширити для себе обрані раніше жанрові рамки.
Тут згадується Жорж Сіменон, який сам розділяв свої чисельні романи на детективні й так звані «складні». Хоча все, написане ним, читалося й досі читається легко, «складні» або ж «важкі» романи, такі як, наприклад, «Невідомі в будинку» або «Тюрма» зосереджувалися не на пошуках злочинця, а на тому, що відбувається з людьми. На перший план виходили не дія, а рефлексія. Хтось придумав, що такий підхід робить детектив чимось більшим, веде його в ряди так званої серйозної літератури. Насправді ж серйознішого за масову культуру нема нічого, адже вона народжує й поширює смисли. Правильні чи хибні, питання інше. Важливо інше – популярні жанри на те й популярні, щоб водити прихильників лабіринтами загадок, а не душ вигаданих, зовсім не знакових персонажів.
Детектив у «Грі в три руки» завершується на сторінці 212-ть. Що і для чого робить Ірина наступних 100 сторінок, складно переповісти. Коли загадка вбивства розгадана, хакер, а правильніше буде – хакерша починає «юзати» саму себе. Зламувати акаунти власної душі й колупатися в ній, роблячи висновки на кшталт: «Як тоді треба почуватися, купаючись у благах, здобутих на грошах, які заробив інвалід?», «Все невдовзі виявилося ілюзіями. Звичайними дурними жіночими ілюзіями, на які, виходило, здатна навіть вона», «Коли останні надії тануть, ти продовжуєш хапатися за пилюку, не те, що за соломинку. Бо хочеш вижити».
Олексій Волков написав роман про переосмислення активною жінкою своєї ролі в сучасному суспільстві, при цьому намагаючись не зрадити улюбленому жанру. Результат – важко, майже неможливо зробити читацький вибір між психологічною прозою та детективним романом. Для першого – забагато банального й стандартного. Для другого – замало загадок та сюжетних поворотів.
Оцінка***
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/criminal//2017/06/06/230533.html
|
