Буквоїд

Убий і передай далі

Андрій Лаврик . Іди і вбивай. – Київ, Електрокнига, 2017 – 277 с.
Жанр: ірраціональний трилер   Автор датує свій дебютний роман 2013 роком. Автор передмови Сергій Батурин зазначає, що дія відбувається в недалекому минулому й місцем розвитку основних подій називає Київ, хоч сам Андрій Лаврик здебільшого уникає топоніміки – характерна риса всіх українських літераторів, котрі пишуть жанрову прозу не про Львів. Та уважний читач може на заклад визначити не лише рік, а й точний місяць, у який запрошує за собою письменник. Це – березень 2006 року. Бо саме тоді в київському кінотеатрі «Баттерфляй», який знаходиться в ТРЦ «Ультрамарин» біля залізничного вокзалу, обмеженим показом ішов фільм Гели Баблуані «13». І волею автора його герой вирішує подивитися саме цей фільм там і тоді. Знати час та місце для розуміння контексту «Іди і вбивай» дуже важливо. Адже саме тоді Україна дрейфувала в періоді відносної стабільності, яку порушувала хіба кримінальна хроніка в стилі програм Костянтина Стогнія. Телебачення й преса змагалися в кривавості, російські ментівські війни мирно співіснували з українськими форматами кримінальних докудрам, але все це насильство й жорстокість сприймалися все одно не справжніми. Вигаданими лише з однією метою: сподобатися обивателю, котрий задоволений рівним курсом долара після стрибка в квітні 2005 року й готовий після трудового дня розслабитися. Це означає - ввімкнути «ящик» й порадіти, що всі ці жахіття трапляються не з ними, а в телевізорі. На такому фоні озброєний і дуже небезпечний Джон Доу – так у США називають невпізнаних жертв насильницької смерті чоловічої статі, жінка – Джейн Доу, - тиняється Києвом без певної мети. Точніше, мета в нього є: когось убити, й він її досягає з лиховісною регулярністю. Часом він нагадує персонажа циклу фільмів Роберта Родрігеса, вуличного мексиканського музиканта-мар`ячі, котрий так само шукає пригод, вештаючись від сутички до сутички з футляром, у якому повно зброї. Доу має при собі сумку з доларами, тож убиває не заради грошей. Його поведінка загалом позбавлена рації, коли вривається в помешкання такого собі невдахи з не менш дивним іменем Чіп Іванов та захоплює його в заручники. Спершу лупцює до втрати свідомості, потім – приводить до тями, обзиває всіляко, й нарешті робить жертві дивну послугу: вкорочує собі віку в Чіпа на очах. Це в жодному разі не спойлер. Адже потому історія тільки починається. Тепер уже Чіп Іванов ходить з пункту А в пункт Б, стріляючи в усякого, кого бачить. Гроші не тринькає, використовує їх економно та з розумом, для гри в хованки з міліцією. Тут на сцену виходить третій персонаж – капітан міліції Гліб Сергійчук, друг Чіпового дитинства й такий самий невдаха. Бо йому зраджує дружина, на службі не цінують, і взагалі, він займається не своєю справою. На перший погляд, структурно «Іди і вбивай» нагадує кіноромани француза Себастьяна Жапрізо. В нього дуже часто естафету оповіді переймають головні дійові особи по черзі. Таке враження не відпускає приблизно до сто п`ятдесятої сторінки, а звідти сюжет починає сипатися й виглядає, що автор втрачає контроль над ситуацією. Нічого дивного, українські автори не можуть похвалитися відданістю лінійним сюжетам, котрі тримаються купи. Якщо на початку приймаєш задані правила гри й стежиш за переміщеннями озброєного та багатого Чіпа від трупа до трупа, то в згаданому місці події починають нагадувати артхаусний фільм, частини якого складаються з навмання змонтованих кадрів. Зринають нові персонажі, поява яких не зрозуміла, як і функція, хіба якщо це жінка, її неодмінно захочуть згвалтувати якісь демони. Час від часу автор згадує про основних героїв, але Чіп та Гліб займаються справами, не зрозумілими їм самим. Звісно, якась логіка в ходіннях та матюкливих розмовах напевне є, але зрозуміти її в калейдоскопі кривавих шкіців зась. Але варто протриматися наступних сімдесят сторінок, і сюжет вирулить з бездоріжжя на фінішну пряму. Дорога знову нагадує західний автобан, оповідь набуває логіки, герої нарешті сходяться в точці Ікс, густо стріляють востаннє, нагадуючи своїми діями типовий вестерн, і розходяться. Поки загадковий Федорович, який виникає нізвідки в середині історії, аби потім піти в небуття, пояснює, що тут до чого, Чіп слухає, а Гліб – іде далі з почуттям виконаного обов`язку. Хоч тепер у нього ані дружини, ані дітей, і він поповнює собою пантеон невдах, котрим нема, чого втрачати. Дозволивши Чіпові пройти пекельні кола й втратити те останнє, що мав, Андрій Лаврик під фінал, у якому забагато ірраціонального, перетворює кримінальний трешняк на таку собі притчу, яка з однаковим успіхом може нагадувати оповідання Вашингтона Ірвінга та Амброза Бірса. Тобто, роздуває формат новели до формату роману. Звідси – оте згадане вище незрозуміле наповнення. Тим не менше, вирулити все це вдається, й лишається тільки посумувати з приводу того, що українці поки що хочуть бачити в жанровій літературі щось більше, ніж індустріальне кримінальне чтиво. Та нехай, експерименти ніхто не скасовував. Оцінка**** Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:                   

*  Жодної надії;                     

** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;                   

*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;                   

**** Хочеться краще, але загалом поживно;                   

***** Так тримати!                   

Значок (+) біля оцінки - Автор може краще.                  

Значок (-) біля оцінки - Аби не гірше.
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/criminal//2017/06/28/071441.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.