Павлюк Ігор. Чорний льон: Книга лірики / Ігор Павлюк. – Харків: Майдан. – 2019. – 300 с.
У кожної долі — свій калейдоскоп… Строкато-барвистий калейдоскоп долі у Ігоря Павлюка. Письменник, науковець, доктор наук із соціальних комунікацій. Лауреат багатьох премій, зокрема і Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай), автор сорока трьох різножанрових книг, учасник міжнародних літературних фестивалів, зустрічей у Грузії, Естонії, Росії, США, Білорусі, Польщі, Туреччині, Ірландії, Пакистані, Англії, Чехії, Німеччині, Італії. Його книги виходять друком у перекладі за кордоном: США (2011), Росія (2012), Польща (2012), Англія (2013), Франція (2015), США (2019, 2020).
Нині Ігор Павлюк — провідний науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка Національної академії наук України у Києві, професор кафедри української преси Львівського національного університету імені Івана Франка.
І ось у мене в руках подарована ним книга лірики «Чорний льон» (Харків, «Майдан», 2019).
Поет родом із Волині, де «льон цвіте синьо-синьо» і символізує волинське Полісся, із того краю, де цей льон чорніє-даленіє у житті-часі.
Перечитую збірку — і переді мною життя автора як на долоні…
У віршах, у болі, у двобої. У його долі «і сутеніло, і сатаніло», і «боліло, і біліло».
Та він зізнається:
«Поміж словом і тілом,
морем і степом
вибираю вільний політ».
Адже до нього…
«Доля підійшла
і сказала:
«Ти поет».
Так! Поет! Бо для Ігоря Павлюка «життя віддати за поезію — оце так сенс»!
Поет… Бо «на волю долю поміняв», бо «душу на вірш розміняв і несу поміж люди всякі, звірі хороші».
Так! Поет! Адже любить «космос кров’ю золотою», «чорта малює ножем на сльозі, пише і палить вірші». Поет, бо в нього вірш «венами гуля», бо життя його «словом зосталось».
Для Ігоря Павлюка «поезія — це погляд на ріку, яка злизала написи наскельні». Він поет. Бо… «димом Вітчизни пройнятий весь до кісток».
Поет відверто і вперто торує шлях істини:
«Відлюбив грішити.
На Вкраїні
Села менші, аніж цвинтарі».
Адже —
«Перехідні часи завжди для України
То голод, то війна, то «строїм комунізм».
І не дає автору спокою думка:
«А ми… хто ж ми тепер? Недопалки печалі,
Язик до самих зір роз’ятрила війна».
Боляче поету, коли «на зиму засинає нація» вражає його оголена риторика:
«Якої долі, якого дива
Ще мені ждати у батьківщині?»
Адже:
«Шукаєм у Всесвіті НЛО,
В собі загубивши Бога».
І дозріває в поетовій душі незаперечна в часі істина:
«Я повстану один проти всіх,
проти зграї і Раю.
Бо не вірю вже ні політикам,
ні жебракам».
І повстає! Бо визнає, що «торгаші нині правлять у нашім краю», що «вперед не пішли»!
Щиро визнає, що «поетів не люблять», а надто тих, в душі котрих «нова зароджується Січ»! і тоді стає цілком зрозуміло, чому «біла ворона завжди в чорних списках»!
Простежується риторичне резюме:
«А коли була вітчизна раєм
Тим, хто творить пісню не за гріш?»
Черпаю із збірки життєдайну енергетику поезій Павлюка, дивуюсь його вмінню обігріти словом, обіграти слово:
«Простодушна печаль…
Просто душно поету без душ…»
Або ось ще: «моделі, дуелі, медалі», «монархи й анархи», «поклони й прокльони», «шляхом шляхти шляються», «аж кожен день атом зайшовся матом», «музи музичні», «перезимую, пересумую», «льодяно і нелюдяно», «амбітна і трембітна»… Це ж треба так любити слово, як Павлюк!
Приємно вражають численні оксиморонні порівняння: «щастя — мов юний лимон»; «грішно-святе, наче шлюбне ложе»;«щастя моє — коротке, мов пісня кулі»;«печаль висока, як морська трава»; « а пісні — як рани ножові».
Розкошую на сторінках «Чорного льону». Зчитую і зачитую рядки. Дивуюсь-не-надивуюсь велетенському всесвіту поетових думок. Адже слово у нього росте, дихає, тужить, радіє, пахне, народжується і народжує. Хоч живе поет у нелегку епоху, коли «людства шлях уявлявся червоним слідом сльози», а «слово поетів падало у ціні». І живе поет у
«…такі часи:
На українських грошах
Мальовані князі,
Поети і церкви.
Але поет живий —
Нікому не хороший.
І світ йому —
Як сон могильної трави».
Сповідається і сподівається:
«Так і живу в кінці усіх епох —
Без зброї, без держави і без мами…»
Отже, без мами — ще з колиски…
І в колиску болю на все життя вилилося. Тоді тьмяніли, блякли кольори у калейдоскопі його долі.
Скільки літ поету — стільки й літ без мами…
Та банальна істина споконвіків: скільки б тобі років не було — тобі завжди потрібна мама! «а хочеться тайни і мами» — зізнається з сумом автор…
В Ігоря Павлюка нескінченна (майстерна!) можливість-важливість зоксиморонити, обурлескнити, зметафоризувати дії, події, явища…
Поезії Ігоря Павлюка можна цитувати і цитувати.
У його «Чорному льоні» — чорний біль, але й світла надія і віра:
«…Ми ж іще чекаєм журавлів.
Ми ще хочем совісно і круто
Від колиски до труни пройти…
І вернутись, піснею вернутись
Із глибин дзвінкої висоти».
У збірці «Чорний льон» утри єдино злились поезія — Батьківщина — доля.
Знаю, відчуваю, розумію, що душа поета — зболений нерв… Хочеться побажати йому найбільшого здоров’я. Ще побажати поету і нам усім життя без карантинних кордонів.
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/06/22/110506.html
|
