Краса Малютянки: поетичне дослідження творчості Миколи Пимоненка /Любов Ільницька – К.: АДЕФ -Україна, 2018.- 208 с.
Обожнюю читати епістолярну спадщину великих постатей, дослідження життєпису і творчості великих особистостей. А у форматі віршованої поеми – читаю вперше. Вона викликала в мене щире (інтелектуальне) подивування. І найголовніше – збагатила моє пізнання світу. Адже через опоетизоване слово можна краще зануритися у пласти духовного світогляду творчої особистості. У даному випадку мова про відомого українського пензляра Миколу Пимоненка, творчість якого у незвичний досі спосіб відкрила для світу кандидатка філософських наук Любов Ільницька. Погодьтеся, сухі цифри і факти не несуть у собі (окрім інформаційного навантаження) ментального дотику до енергії творчості того, хто мав у собі дар Божий малювати фарбами. Авторка книги також малювала про відомого художника, але Словом. Бо воно завжди було, є і буде в основі будь-якого Першопочатку чи Першовитоку. І за Бутковським «Слова – це дихання Боже». Любові Ільницькій – авторці згаданої книги, вдалося здійснити неймовірне: опоетизувати життєпис художника, піднести на найвищий щабель… мистецької драбини. Вона зуміла поєднати у його життєписі описи найвідоміших полотен. Щоб краще збагнути задум мистця, варто лиш взяти до рук це дослідження. Іншими словами, це не посібник і не путівник – це зазирання за обрії майже неможливого – по той бік уяви. Але ж сказано, що у Бога немає нічого неможливого. Бо діє Він через інші серця і душі. Та й немає у Творця інших рук, окрім людських.
Книга має п´ятнадцять розділів: саме стільки вражень та емоційних одкровень постає перед допитливим читачем. В основі життєпису художника село з ніжною і казковою назвою Малютянка. Саме воно стало для майбутнього світоча невичерпною скарбницею творчих надихів і пошуків. (Розділ «Своєрідне село»). Кожний розділ, до слова, відкривається акровіршем (ще одна несподівана грань таланту Любові Ільницької). Кожна його назва – своєрідний ключ, яким відкриваються інтелектуальні «двері» до світу переживань, відчуттів, емоцій, роздумів Миколи Пимоненка на момент творення ним неповторних полотен (сто років тому!). А «пимоненковий вівтар» (за Ільницькою) це розлогий політ творчої думки, спонука до духовного пошуку, глибоких філософічних розмислів, до єднання із першоджерелом. Для прикладу слово «село» за першими буквами читаємо: «Свідки зародження/Етнічної перлини – /Лісові хвилини / Очікують довіри». Або ось це: «Краса землі/Розгорне площу – /Атлас природи/ Єдиного закону./ Вимір любові – / вИщий світ/ Дарує щастя навесні» (Розділ «Цілющі краєвиди»). Не можу не процитувати «Палітру»: «Первоцвіти-кольори – /Акварелі тихі./ Лоскіт барв, /Ідея крил, /Тенденція відкрита – /Рухомих поєднань/ Авангард картинний» тощо.
Завдяки художньо-виражальним засобам (метафори, порівняння, алегорії, алюзії, антитези, гіперболи, синоніми, епітети), до яких вдається авторка, читач має унікальну можливість на відстані сторіччя бути причетним до творення визначальних полотен живописця: «Біля колодязя. Суперниці», «Весілля в Київській губернії», «Жнива на Україні», «Зустріч із земляком», «Колядки», «На заробітки», «Української ночі», «Ярмарок» тощо. Всього у переліку двадцять сім робіт. Мова «живописного відтінку» захоплює і розширює світоглядну уяву, для прикладу невелика дещиця: терпка волога, наївний ґрунт, зима скуйовдила причини, смарагдового соку широке полотно, порепані тендітні руки, сорочки вишиваної хресність, село нотує паростки, соковита музика, вишневі зорі, танок борщовий, аграрна мова щербатих мозолів, ясноока мрія, зима збирає снігову виставу, хуртовина шепотіла Гоголівським ритмом, художніх риз твердиня, тонує горе радісні стежки, ікони в серці здійснюють підказки, вишиване село злітає в позахмарність намальованим вінком, біла основа передбачень тиші, щербата втома, спітніле серце, стрімка вода, дзеркальна врода, сорочки знову розмовляють тощо.
Окремішно виписано спустошення і знелюднення сільської місцини, тієї, яка має в собі (як і всяка інша) дар Неба надихати до будь-якого творчого прояву через пізнання довколишнього світу серцем: лиха сучасність живиться чужою кров’ю, «Крокують в місто /Сумніви і збитки,/ Збираючи зажуреність/ Київських провінцій», «Останній півень/ Сонце виглядає./ Майстер сопілок/ У підземці грає», «Інертність втоми очікує на потягів протяжний крик», «Зароблена копійка здіймає руки до проблем», «Опади сліз – жовніри горя./ Відрізаної скибки – /Паляниці щем». Яскраві грона українських правічних символів (хата) торкаються генетичної пам’яті читальників, що пробуджує свідомість. Адже «пам´ять навідується споминами відчуттів». Доречно наголосити, що згадане слово (свідомість) несе у собі два інших: відати і свідчити. Себто мова про глибинні знання на цьому рівні, які нагадують (свідчать) про причетність кожного до світу Божественності. Тільки вслухайтесь: «Зачиненої хати заклик – /Це німої порожнечі стрес», «Мандри невтішні/ Досвідом печалі/ Навернуть образ/ Скривдженої хати», «завмерли на полотнах/ Сердешної хати»
Авторка майстерно вплітає у «тіло» тексту афористичні вкраплення, що тільки підсилює сприйняття прочитаного і уявного: «Сільська буденщина – / Ідилія чаклунства», «Світанок праці – / Середовище навчання», «Дух України – це творчості маршрут», «Параметри обличчя – / Особи маніфест». В особливий спосіб вона розкриває перед нами дух і серцевину написаних полотен Миколою Пимоненком. А ну ж бо, спробуймо зануритись у це дивовижне дійство творення-відтворення. «Під вікнами «Старої яблуні» (назва картини) / Гнучке верхів’я/ Заохочує вдивлятися/ У непомітні візерунки: /Пагінці зелені, / Як родовід життєвий,/ Дитинством сонячним/ Підтримує з любов’ю/ Могутність стовбура», «Змарновані на панщині, /Жіночі вівтарі/ Пелюшки нахилили/ До мудрої ріллі./Весела громовиця,/Чи дощова сльоза – /Працюється без міри/ Досвідченим рукам» (Жнива на Україні), «Традицій не скасованих/ Співає творча криця./ Смагляве жито/ Ярмаркує, як годиться» (Ярмарок). Непомітно і тонко, виважено і мудро наближає мисткиня читача до наступного полотна: «Плахта, сорочка,/ І хода босоніж – / Не розгубилася краса/ «Біля колодязя» (назва картини) тощо.
Символіка. Світло
Основних символів, на яких «тримається» поетичне дослідження, на мою думку, кілька: це світло, час, душа, вічність і дорога. Енергією світла пронизана вся праця Любові Ільницької. Це їй належить вислів у статті «Від автора» – картинне безмежжя духовного світла. Зазвичай будь-яка картина має певний формат (початок і кінець), бо вона матеріальної природи. Духовне ж світло тим і безмежне, що належить до нематеріального світу. Читаємо: «Світло в душі – /Без поспіху відкриє/ Краси акцент/ Епічним рухом». «Завданням обраного серця було: не загубити за яскравими етнічними деталями тиху велич щирої української доброзичливості» – наголошує у своїх роздумах дослідниця. Безперечно, що із цим завданням вона впоралася добре. Перед нами «вернісажний подих», який оживає від дотику Словом. Вражає несподіваністю наступна думка: «Свіча душі/ Замайоріла/ Над мольбертом». Уява відразу малює незримий образ художника і з’являється відчуття його присутності. Чи ж це не диво? Тому стає цілком зрозуміло, що життєпис Пимоненка для авторки – це «життєпис сонця».
Про залишений час і дороги
«Зануриться у час – /Земля і небо/ Завбачливо художником/ Змальовані для нас». Насправді час так само безмежний, як і світло. Космічна величина, яка не має ані початку, ані кінця. Він просто є, він перетікає з однієї форми в іншу. Людина ж умовно перетворила час на фізичну величину і розділила його на секунди, хвилини, години, дні, тижні, місяці, роки, століття, тисячоліття… Хоча цей потік слів можна замінити одним – Вічність (Здивує вічність/Переглядом картин). «Експресія етюдів/ Володіє даром/ Майбутнє наздоганяти/ Пензлевим фіналом». У наступних рядках «Чорнозем змушує/ Літописи складати» – криється великий історико-часовий пласт, який мисткиня зуміла майстерно «стиснути» у площину невидимого, але реального часоплину. А все тому, що «Мандрує рік/ В Нове знамення – Поважного майбутнього…», а «Роки кружляють тихо/ Відрізками добра», бо «По колу рухається час», бо «Розтини хвилини/ Босоніж підійшли». Час і дороги – прадавні глибокі символи, які невід’ємні одне від одного. Бо, вирушаючи у будь-яку дорогу (мандрівну чи життєву), починаємо відлік часу. Ось як трактує «дорогочас» поетеса Любов Ільницька: світлий промінь-шлях, вгору або вниз, мандри невтішні, у рушниках – весни дорога, портрет дороги, доріжка сонця, хліборобна дорога, малюючи коляди дороги, Малютянка і Пимоненко – поєднані дороги, усміхнена доріжка, працьовита дорога, музейна дорога.
Про найсокровенніше: надих, душу і космос мови
Надих пронизує серце пензляра на світанку, в ранкові години. Це своєрідний «Акорд потужний/ Неземний/ Передає емоції/ Палітрою душі». І тоді народжуються (за Ільницькою) запортретована, завмерла душа, духовна композиція з’являється врочисто, уважний перегляд картин душі… Про космос мови. Як на мене, то найбільше він зосереджений у розділі «Палітра душі», де «Суцільна радість/ Творчого буття – / Це вміння цінувати/ Щоденне диво/ Мальовничих назв». Діяльний вигук фарби, у дуетах кольорів (Зимові кручі –/ однотипний колір/. Художник у відтінках/ Розповідає про прозорість). Зрештою «Коли пензлі оживлюють наміри Добра», тоді «Через неспокій/ Відданого серця» картини не лише зцілюють, а й пробуджують «світло в душі» і тоді залишається «любити Боже світло/ У цитаделі/ Розквітчаної днини». Тому й не дивно, що у цьому розлогому поетичному тексті кольори – молитовні, посивілі, щирі, а для фарб існує окремішній простір, де вони покірні і духовні, де поряд рідняться палітра спраги, аскетична доброзичливість, де акварельна журба і радість художня обнялись (перефразовуючи Олександра Олеся), де панують первинно-радісні духовності скарби. Тому цілком доречним і логічно обґрунтованим продовженням стала з’ява «Абетки мудрості» Любові Ільницької, авторки шести поетичних збірок. Це новиннєвий словник акровіршів – вагомий авторський проєкт. Відкриття і тлумачення первісних значень слів за лінійною вертикальною структурою. Тож перед вами – «Краса життя, збережена словами». Від першої букви українського алфавіту і до… апострофа. Той, хто обожнює занурюватись у словникові дослідницькі мовознавчі пласти, отримає неабияку втіху, поповнюючи свої «щільники» мудрості, пропагуючи водночас незбагненні й неосяжні божественні витоки рідної мови. І як тут не згадати недавно написане письменником Олександром Гордоном, що «Слово – космос у космосі буднів. Цілі міста живуть завдяки словам. Слово невід’ємне від діла, воно – плоть його, його нащадок. Хто з нас буде власником Слова, той буде і власником Всесвіту!». Тож залишається лише привітати Любов Ільницьку із її вагомим внеском у скарбничку неосяжного Всесвіту Слова.
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/06/28/082107.html
|
