Ольга Ольхова. Русла зап’ясть. – К: Саміт-книга, 2020. – 128 с.
…Поетичне слово – зазвичай щире й відверте, але не завжди. Бо як можна бути щирим, коли замість тебе промовляє споконвіку «ліричний герой», а за будь-які подібності з живими персонажами доводиться вибачатися? Зокрема на прикладі збірки «Русла зап’ясть» Ольги Ольхової можна переконатися, що буває, коли буває інакше.
Багатьох у збірці, крім поезій, збентежить, мабуть, оголена «лірична героїня» на початку книжки і всередині. Чи це сама авторка? Бо це, звичайно, дуже важливо. Особливо для критики, не для читача, якому варто пояснити, що ця збірка – справжній арт-об’єкт, над яким працювала ціла команда майстрів своєї справи. Що ж до критики… Пригадується, як колись у рецензії на збірку автора цих рядків нинішній голова однієї з обласних наших спілок писав, що на першій сторінці обкладинки - автор у німецькому мундирі, а на останній – вже без нього. Хоча, так само, як у випадку зі збіркою Ольги Ольхової, на обкладинці був ніякий не автор, а всесвітньовідома модель, хоч і не оголена, як у «Руслі зап’ясті». Навіть на звороті, бо «без мундиру» ще не означає, щоб «без нічого».
«Книга «Русла зап’ясть» - нагадує авторка, - має чільний мотив наскрізної відвертості, яка пронизує тексти і підтримується художнім оформленням. Тексти — різні за тематикою — чесна розмова про почуття, страхи, болі, пристрасті, слабкості та окремо про досвід, як восковий захисний шар цієї граничної відвертості. Художнє оформлення — це певне тілесне осмислення відвертості — від оголеності думок/почуттів/зізнань/ — не завжди потрібної та виправданої чесності — аж до нарощеної кольчуги невразливості. Тілесність (колір обкладинки, фото частин тіла, хребет як корінець книги на центральному зображенні) є продовженням ідеї говорити без купюр і без зайвостей».
Для чого це мовиться? І для чого це робиться? Адже знову напишуть, що надто відверто, без мундиру… У поетки, звісно, є на це відповідь. Зокрема про те, чому автори загортають свої серця у сувої ницих слів, ховаючись за образами як не ліричних героїв, то вже точно у контексті доби. «Все відшкрябую віск з палімпсестів, / все продмухую з пилу хроніки — / проступають на тілі міста / його і мої родимки. / Де ж ти? З вежі якої покликати? / Виглядати з якої брами? / Доки вернеш — / пташку з моїх грудей / студить вітрами».
Крім того, не кожен вільний виказувати власні родимки, розкривати приватні таємниці, промовляти відверті речі, бо це, мовляв, непрофесійне. Або так: «Ми вільні від поетики й патетики, / нам милуватись світом не під стать. / Серця під дією насмішок-анестетиків / побічно глухнуть, сліпнуть і мовчать».
Що ж до родимок, то авторка цієї книжки, а також ті, хто її робив – професійно, з любов’ю – інакшої думки про такі деталі. «Щодо оформлення, то мушу зізнатися, що дівчата в художньому оформленні влучно продовжили мої тексти, - згадує авторка в одному з інтерв’ю - так — багато знахідок народжувалися прямо під час обговорення, як от кольорові рішення на ч/б фото, а також скетчеві лінії, які ніби задають напрямок настрою — ось складка на платті як акцентована додаткова історія (підтекст, міжтекстовий натяк і тому подібне) або ж хрестики-нулики, де скетчевий хрестик підкреслює нулик опори під ногою — вічна гра?)».
І коли в силу не так міжрегіонального опилення культурою, за яким книжки із заходу України везуть друкувати до столиці України східної, тобто до Харкова, отже, не через це, а завдяки, можливо, тому, що місцевий «Юнісофт» робить це краще, «Руслу зап’ясть» видали саме тут, виявилося наступне. Ні, не перехвалили друкарню, а просто, мабуть, через захват, забули про ті самі дорогі авторці й художникам родимки на обкладинці. Які, додамо, довелося тиснути вручну в кожному примірнику.
Для чого це, знов-таки, мовиться? Заради того, насамперед, що маємо фаховий продукт, зроблений, нагадаємо, з любов’ю цілою командою фахівців, які якісно оздобили головне у збірці – літери, тексти, слова. Нехай навіть без мундиру.
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/10/12/174329.html
|
