З Олександром Клименком нас познайомила Галина Пагутяк на Форумі Видавців у Львові років шість тому. Приязний, усміхнений, шляхетний чоловік, я одразу відчула його світлу ауру, якою він був огорнений.
"Десь така має бути і його проза", - подумалось мені тоді. Однак уперше ознайомилася з його творчістю лише минулоріч, коли прочитала "Розмови про життя і мистецтво" – це книга-листування Олександра з Галиною, неймовірно цікава, глибока, захоплива, яка відхиляє завісу творчих майстерень та проявляє глибину внутрішніх світів цих двох неймовірних особистостей, яких шаную й люблю. Й ось нарешті "дійшли руки" до роману – його я привезла з Форуму Видавців два роки тому.
Отож "Прихована фортеця". Занурюючись у неї, я виразно відчувала автора – його світлий образ бовванів поруч і ніби оповідав неймовірні історії з життя.
З одного боку вражала реалістичність: долало відчуття, що автор описав життя справжніх, реальних людей, лише інакших, непересічних, кожен з яких має особливе світовідчуття. А з іншого боку, читаючи, тямиш: усе описане – направду інший – метафізичний – світ.
Незважаючи на те, що події переважно драматичні, текст доволі легкий і наповнений отим авторським світлом – воно огортає його до останньої сторінки. А ще "Прихована фортеця" просякнута музикою, рефлексіями героїв та тонкою життєвою філософією. Письмо густе та образне, метафоричне, що потребує неспішного читання та осмислення.
Позначала для себе багато цитат. Приміром:
"Інколи станеться у житті щось елементарне, майже буденне. Однак, промайнувши, не згине, а закарбується в пам’яті. А згодом відновиться, оживе й у якийсь момент уразить так, ніби перед нами постало справжнє одкровення. Коли це станеться – ніхто не знає. Але, жадаючи настання тієї святої хвилини, дехто марить нею й прагне так, що, випереджаючи події, вдаряється головою об щось тверде, як стіна, тільки ще твердіше. Вдаряється, замислюючись над завуальованим у повсякденність одкровенням... Натомість буває, що буденне, ввійшовши у свідомість людини, одразу спалахне там зіркою – новим знанням."
"Людину гойдає зі сторони у сторону тоді, коли її життя – наче розхлябана нитка. Якби ж тією ниткою нас обв’язати, ми були б змушені визначатися, куди пристати – до світлого берега чи до чорного."
"Життя – це рух від не-початку і до не-кінця. А деякі справи слід розрубувати, як вузол, шаблею."
Ґрунтовно прописані внутрішні світи – дитячі й дорослі. Гармонійно і дивовижно відбуваються перетини цих світів.
Персонажі – справжні, одразу вúкликали симпатію і навіть зворушення. Не за віком розумні та ерудовані Христя й Івасик, їхні тато та "друга" мама ("перша" також...), бабуся з дідусем. Метафізичний месник Мамай зі своєю власною філософією та ціллю, який мешкає у криївці зі спорудженим ним метафізичним коридором, має барабан, електрогітару з динаміком, а на стіні шаблю, – неймовірний і потужний!
Є й інші персонажі, що "входили" у полотно тексту гармонійно і легко. Події відбуваються на тлі Помаранчевої революції.
Сюжет розвивається подекуди несподівано й пронизливо, однак це додає щему і відчуття світла, як не парадоксально це "звучить". Після прочитання душу огорнув сум, однак – світлий. А ще усвідомлення: життя справді непередбачуване і часто зовсім не таке, яким би ми воліли, щоби воно було. Хочеться більше цінувати і – просто бути.
Наостанок наведу ще кілька цитат:
"Справжня ж поезія – то не домашній диван із капцями, а вигнання у вічність."
"Музика стабілізує дух, нівелює сумніви..."
"Будь-який шлях має кривизну, бо то тільки святі йдуть не шкутильгаючи."
"Збагнув і таке: не слід ворогів шукати далеко, бо вони – поруч..."
"...бо, як фізик, який котрогось дня увірував у метафізику, знав: думки матеріалізуються."
"...бо метафізика нашої душі є дивом понад дивами!"
"Можеш сповістити: на фізичному рівні завжди перемагає той, хто перемагає на рівні метафізики духу."
"Любов поборює від’ємні числа, вславлюючи наші – воістину мізерні – шанси на щастя!"
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/2021/05/20/111907.html
|
