Буквоїд

«12 унцій любові» - історія дорослішання хлопця з провінційного містечка на тлі епохи

01.04.22 17:10 / Марина Довженко
Рецензія на роман С.Демчука «12 унцій любові»
«12 унцій любові» – історія дорослішання хлопця з провінційного містечка на тлі епохи. У одному інтерв’ю автор називав свій твір «романом про дорослішання» З одного боку, центральною у творі є сама постать головного героя Тимофія, чиє дитинство минає в непростий для українців час, – дев’яності. З другого боку, сама епоха є однією з основних дійових осіб. Автор ніби намагався якомога точніше задокументувати час, коли відбуваються події твору: він постійно згадує, які фільми дивилися його герої, хто був їхніми кумирами, як вони розважалися. «Головне правило дев’яностих — «нічого не чув, нічого не бачив, нічого не знаю». Якщо не хочеш проблем — мовчи до останнього», – фраза, що, як на мене, найбільш точно описує ту трохи похмуру епоху, що має гіркуватий присмак мрій, котрим так і не судилося справдитися. Головний герой – звичайний хлопець із провінційного містечка в Житомирській області, що захоплюється спортом і мріє стати чемпіоном. Ми спостерігаємо за його становленням, починаючи зі школи: як він вперше знайомиться зі спортом (спочатку це був футбол), як поступово змінюється його ставлення до своєї мрії. Не випадковими є паралелі між Тимофієм і Жюльєном Сорелєм: обидва – амбітні юнаки, що переїжджають до великого міста, от тільки «не ті часи нині (…), нема Наполеона  — не може бути й Сореля, а є лише суцільні «Кравчук, Марчук, Онопенко, Медведчук». Обставини вплинули на головного героя таким чином, що він видається людиною, що «не до кінця відбулася». Навіть характеристика, яку дають Тимкові шкільні вчителі, — «здібний, але ледачий» — натякає на його нереалізований потенціал. Це образ, із котрим багато хто зможе себе ідентифікувати. До того ж значна кількість читачів, як і Тимофій, росли в дев’яності, і для них центральний персонаж разом із його проблемами буде ще ближчим. Структура твору цікава. Роман складається з трьох частин: у першій події відбуваються в містечку, у другій – у столиці, а в третій – у селі. Це така собі спроба створити панораму епохи. Також незвичним видалося те, що в першій частині оповідь ведеться від першої особи, у другій – від другої, а в третій – від третьої. Якщо до наративу від першої й третьої особи читач уже звик, то оповідь від другої особи – явище більш рідкісне; єдиний відомий мені твір, де було вжито цей прийом, – роман «Аура» Карлоса[1]  Фуентеса, який вийшов 1961 року і вважався експериментальним на той час, зокрема й через цю свою особливість. Мова письменника досить проста, він не вживає метафор чи інших тропів, але цей твір ніби й не потребує вишуканої мови. Такий собі «телеграфний» стиль Гемінґвея видається більш доречним. Авторові вдалося передати особливості мовлення підлітків, що також є сильною стороною роману. Враження від тексту дещо зіпсували кілька одруківок, на які я натрапила під час читання, але загалом роман виписаний у мовному плані.   У творі мені бракувало якихось визначних зовнішніх або внутрішніх колізій. Автор ніби мав намір зосередитися на внутрішньому світові персонажа, зобразити його психологічну еволюцію. Частково письменнику це вдалося, його інтенція без проблем зчитується, але мене постійно переслідувало враження, що якихось переконливих змін у психології Тимофія так і не відбулося. Не досить глибоко розкрито мотиви його «входження» в літературу, яке відбувається в кінці другої частини роману. Я постійно очікувала на якесь «осяяння», що відбудеться в його свідомості, на якусь драму, але всі вчинки й реакції головного героя були дуже передбачуваними. Зовнішніх подій ніби й багато, але, знову ж таки, вони змінюються, наче калейдоскоп, але не тримають читача в напрузі, не вражають і не залишають сліду в пам’яті. Через їхню одноманітність роман видається дуже затягнутим. Іноді ловиш себе на думці, що можна прибрати кілька сцен без втрати сенсу. Те ж саме стосується й персонажів. У творі багато другорядних дійових осіб, але їхні характери нерозкриті, деякі з них з’являються в якомусь епізоді й потім зникають, не впливаючи на розвиток сюжету. Наприклад, Тимофій їздив на змагання зі своїм другом Ваською, але цей Васька залишився для мене просто літерами на папері, я навіть не можу пригадати, що він робив разом із Тимофієм, яким чином, врешті-решт, вплинув на долю головного героя. І таких «Васьок» у романі безліч. Вони просто проходять життям головного героя, проходять сюжетом цього твору, не залишаючи в ньому жодного сліду. Може, таким чином[2]  автор намагався втілити «гасло» дев’яностих «Мовчи до останнього», про яке було згадано на початку?.. Навіть якщо й так, для мене його наміри залишилися незрозумілими, а роман наче «не відбувся до кінця», як і його головний герой. Отже, «12 унцій любові» – твір про дев’яності, про долю людини, що зростала в ту епоху, і разом із тим – спроба створити панораму доби. На жаль, авторові не вистачило майстерності втілити свій задум, і роман ніби «розсипається» в руках, не даючи змоги звести докупи всі події, що там відбулися. Для того, щоб назвати його романом «дорослішання», творові бракує психологізму; зовнішня фабула також не захоплює й не тримає в напрузі, як це мало би бути, наприклад, у пригодницькому романі. Тому твір мені видався «сирим».    [1]Вікторія Гранецька "Мантра-Омана"  [2]так
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/2022/04/01/171050.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.