Буквоїд

Вшанування Максима Левіна в поетичних кольорах Василя Зима

24.05.22 15:26 / Любов Ільницька, педагог, науковець
Кров жовто-синього кольору / Василь Зима. – Харків: Фоліо, 2014. – 80 с.  
Несподівано стрімкий час з кардинальними змінами, коли кольори розквіту наздоганяють кінцевість, здавалось би того, що мало остаточно бути непорушним абсолютно для всіх, змушує розглянути попередній відрізок життя країни, адже апогей кровопролиття деформує зрозуміле ставлення навіть до кольору, де взірцевість класичної подачі пояснення причинно-наслідкових дій АТО розгубилася у абстрактній концептуальності. Без перебільшення, поетична хроніка Василя Зими залишила правильні автографи з еквівалентним змістом свого часу, на додачу світлини Макса Левіна (1981 – 2022 рр.) надали збірці «Кров жовто-синього кольору» почесного культурно-історичного значення. 48 світлин видатного фотожурналіста зафіксували характерний темп, настрій та кольори військової історії. Світлини та поезія у взаємодоповненому тандемі досягли поставленої мети – нагадати про незабутній 2014-й рік, особливо другу його половину, коли кольори перестали бути тільки атрибутом статусного прикрашання, а увійшли до простору ансамлевої патріотичної віри ситуації без вибору між життям і смертю, де домінує тільки обрана військова спроможність довіряти силі внеску в загальне благо. Тому і книгу автор заповідає героям, а свою передмову називає «Про них...». "Я не вказую імен, прізвищ, я присвячую ці вірші Героям. А Герої не мають імен". Перший вірш – "титульний наратив" "сутнісних можливостей", кольоровий прояв яких нікому не змінити: "На війні, на якій не був, / Там, де гинули юні не в строк, / Назавжди буде синім небо, / Жовтим поле і добрим Бог". В цьому випадку, показовими є декілька світлин М. Левіна з прозорою лазуровістю піднебесся, донбаською степовою горизонталлю, яка начебто створена природою для військового хакі камуфляжних кольорів захисту, уявіть, як вертикаль прапору впирається в позахмарне безкінеччя, в бік якого дивляться невідомі герої АТО на танковому п’єдесталі, ніби вимовляючи: "Наші обличчя – навіки у камені, / Майстер тільки змінює колір". "Ви кохаєте нас посмертно?" – запитує у вірші «ІЛ-76. Кінець війни» Василь Зима і додає кольорової апокалепсисності: "Зрадившим нас будуть снитися / Лиш чорні дири очниць". Важка прірва брутальності – це кінцевість кольорової пам’яті про багатоманіття життя, бо той, хто не бачить – не побачить і не зрозуміє, що не зможе бачити чорний кінець невороття, але ж перед нами інше не сприйняття тривожної дійсності 2014-го року при порівнянні із реально побаченим і свідомо вивернутим станом неприйняття зафіксованого. Саме тому, такий прояв в кольорі темряви незнання в інформаційних піжмурках з історією відлунюється наступним чином: "Уночі згорілі встануть / І устрієм підуть нехай... Обіймуться і, посміхаючись, / Нам скажуть:«Кінець, війна...»". З небесної вершини яскравіше виглядають очевидні кольори минулих подій, хіба можна було не помітити темряви, якщо тільки феноменальне пророцтво не прилипло би до краю з підступним захопленням ілюзією звичайних кольорів? Повсякчас існують кольори, які відволікають, наприклад, під час запаморочливої «Першої осені»: "Ну ось і підкралась тихо осінь, / Ховаючи очі у жовтих віях". Відтак, осінній час – час кольорового свята, коли превалює жовте сяйво: "Осінь завжди приходить граючись, / Долі людськії поклавши на терези". Звісно, що гра відволікала і відволікає від "надчуттєвих кольорів" воєнної реальності: "Тату, друзі твої майже всі вже давно повернулися, / А тебе не привезли – ані мертвим, ані живим. / Тату, мама чомусь вже три тижні ходить у чорному, / І бабуся злягла, важко дихає і мовчить". В даному разі трагедія і співпереживання позначені єдиним спільним кольором, бо чорне – це вже хоч якийсь колір по відношенню до темряви кінця. Кольорові фото М. Левіна тому підтвердження – без некрофілії, з відображенням стриманого прощання на плацу, де кожний закритий фінал накритий прапором, а поруч відстань смирення для наступної черги невідомих героїв війни якраз стає доречним фотоматеріалом до поезії «Батальйони. Колір чорний»: "І для них не буває більшої на світі радості,/ Чим прапор жовто-блакитний повісити у місті Сніжне". Думку про те, що кольори не вмирають з призначенням назавжди визначити важливий "жест життя", щоб зберегти безіменну індивідуальність людини-воїна 2014-го року можна визначити у наступних рядках: "Коли ти впав, очі ще цвіли / Таким прекрасним ніжно-блакитним" – рядки з вірша «Котел. Дай руку, брат...». Треба віддати належне як вміло Василь Зима розводить фарби та кольори: "Світанок прийде, виплесне на горизонт / Кроваву фарбу з наповнене відро"; "Дуже довго ще розділившись на дві команди, / Діти будуть грати, червоною фарбою малюючи кров". Проте, осінні фарби потребують уважності для спостережливого огляду природної платформи: осінь"фарби схопивши зі столу, / Розмалювала парки, бульвари, сади, / Почервоніла, очі свої – додолу, / Спробуй побач її, спробуй її знайди". Слід сказати, що чорний колір превалює, але в поетичному плані цей колір настільки неоднаковий за ритмічним висловлюванням, як неоднаковий для кожного кінцевий рахунок: "Одягнуті в чорне, у нас цей колір – знамення смерті". Хоча мова тільки про знамення, а не про присутність, але у збірці Василя Зими є вірш «Чорні боги» з присвятою артилеристам. Варто замислитись: "Чорні боги, йдуть прямо в безодню, / Кров за собою залишаючи і біль землі, / Артилеристи після війни воскреснуть, / Зустрінуть і скажуть:«Здрасьтє, ну ось, прийшли...»". Декілька світлин Максима Левіна ілюструють чесне завзяття прицільного військового погляду і результат – пильову завісу підсмаженої куряви. Зрештою, артилерія має кольорове оспівування: "Ви світ сколихаєте, чорні боги, / З кровавими плямами замість облич"; "Бров нависає кровавим жмутком паперу"; "Боги війни, ви помираєте чорними, / Без прощавання, мовчки, майже без сліз...". В збірці відведено особливу роль поемі «Ironman...» про "чорноробів"-шахтарів. "І кожен тут робить – в шахті не місце, / Тим, хто на темне скаже «Рябе»". Суперечливий погляд на спричинену загрозливість відображена знову в чорному, але химерно-антропологічному ставленні до закономірної стратегії життя: "День відпрацював – збільшився стаж. / Все як звично – очі чорним підведені, / Важко дихати, пил зайшов всередину. / Так на Донбасі давно заведено: / Живи, як інші, працюй і не відставай..." Колір чорного замісу вугледобивної породи незмінного ставлення до життя розкриває характер твердокам’яних людей: "Нема тут неправильних, всі наче з каменю зроблені". Таким чином, чорний стає фатальним для тої реальності, яка в естафеті до сьогоднішньої, коли ніби все той же шахтарський вугільний колір переходить в чорні обладунки війни, збирається до смертельних покосів: "Оглянувся шахтар. Під масками обличчя сховав, / Вже з автоматом чорним наперекіс". Надалі підживлення чорної небезпеки проходить крізь класичну кольорознавчу емблематику загострення червоно-колірним почуттям знемоги, що не минає пильності білого супроводу найвищих сил: "спіткнувся, на коліна впав, червоним пил оросив / Потемніло в очах, терикони, як ангели, / Крилами темними хмари гоняли". Уривчастість подій військового життя у фотопрезентації М. Левіна виглядає наповненою бойовими знаками долання чорного скупчення, що у вірші «Батальйони»: "Встановили прострілений чорний щит" демострує боротьбу з пітьмою за рахунок підкорення чорної загрози.  
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/2022/05/24/152643.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.