Марек Краєвський. Смерть у Бреслау. — К., Нора-Друк. — 2009
Осінній Львів у дні Форуму видавців ряснів білбордами з обкладинками книжок Марека Краєвського, на фоні яких він залюбки фотографувався — за промоцію цього польського детективника, добре відомого на батьківщині та в Європі, в Україні взялися по-дорослому. Проте зараз уже можна констатувати: незважаючи на всі рекламні зусилля і певний інформаційний розголос у вузьких колах, комерційною подією детективи Краєвського в Україні не стали. Так, ще один закордонний автор, перекладений і виданий у нас завдяки міжнародним грантам. На відміну від європейських країн, де цього письменника, якщо вірити винесеним на обкладинку цитатам з Tribune і Financial Times, порівнюють з Борисом Акуніним та Умберто Еко.
«Смерть у Бреслау» — дебютний роман Краєвського (українською виходили також «Кінець світу в Бреслау» та «Голова Мінотавра»), написаний він був із десяток років тому. Як розповів сам письменник у недавньому інтерв’ю «ЛітАкценту», блискавичного успіху цей роман не приніс йому і на батьківщині, але Краєвський не склав зброї, і зрештою «запрацювало»: зацікавленцість з боку великого видавництва, професійна розкрутка, пристойні наклади, закордонні переклади. І все це змушує знов замислитися, чому ж воно все настільки по-різному — не тільки робиться, а й сприймається — у нас і в них?
Марек Краєвский працює у жанрі ретро-детективу. Колег в Україні у пана Марека немає: все ж таки цей жанр потребує від автора не тільки вміння будувати гострий сюжет та зі смаком змальовувати брутальні сцени, а й суто гуманітарного таланту сидіти в бібліотеках та порпатися в архівах. І це, до речі, не гарантує комерційного успіху: приміром, якщо в Росії блискучий інтелектуал Чхартишвілі-Акунін поклав книжковий ринок собі до ніг, то в не менш блискучого інтелектуала Леоніда Юзефовича не склалося. У нас хоробрих катма, та що поробиш.
Декорації серії романів Краєвського — німецьке місто Бреслау початку тридцятих, себто нинішній польський Вроцлав. Уже прийшов до влади Гітлер, набуває непереможної сили гестапо, складаються розстрільні списки, але євреї-крамарі ще так-сяк тримають бізнес, вчені неарійського походження працюють своїми дослідженнями, а барони – члени масонських лож — ще не розгубили традиційної пруської пихи. Та найкмітливіші розуміють, що до чого, як вижити у цій новій країні і навіть зробити в ній непогану кар’єру. Заступник шефа місцевої крипо (кримінальної поліції) Ебергард Мокк, герой п’яти книг серії, — з найкмітливіших. Він і виживе, і піде вгору.
Автор «Смерті в Бреслау» робить парадоксальну й не сумісну із законами детективного жанру річ: у його романі немає жодного персонажа, якому читачі могли б співчувати. Припустімо, ми залюбки пробачили б Ебергардові Мокку його вишукані інтелектуально-еротичні розваги в борделі за участю двох повій і шахової дошки: маленькі слабкості детектива — то святе, навіть Шерлок Холмс балувався кокаїном. Може, вдалося б і зрозуміти його методи допиту свідків, мало чим відмінні від гестапівських; зрештою, свідки теж переважно негідники. Проте коли комісар без жодних докорів сумління погоджується на пропозицію гестапо «злити» розслідування злочину, підставивши невинну людину, а саме — вигідного для нацистської пропаганди єврея, і робить на цьому кар’єрний стрибок — то вже занадто.
Отакий собі головний герой, себто «холмс», «мегре» або «фандорін» по-краєвському. Не більше симпатій викликає і «ватсон», помічник Мокка Герберт Ангвальдт, нещасний в особистому житті, обтяжений численними фобіями, схильний до алкоголізму, однаково безсилий і перед загадковим злочином, і перед тортурами гестапо, і перед власним минулим. До речі, не вважайте за спойлер: ближче до фіналу Мокк і його підставить у найцинічніший спосіб, заразом позбувшись і плями на своїй біографії — причетності до масонів.
Виживання і кар’єра — на цьому, власне, й закінчуються мотивації Ебергарда Мокка, навіть професійного азарту у пошуку злочинця в комісарові щось не видно. Яка країна, такі й герої. Втім, на сторінках «Смерті в Бреслау» немає жодного — навіть другорядного — більш-менш симпатичного персонажа. Всі без винятку мерзотники та збоченці, в усіх є бридкі таємниці, всі за нагоди катують і зраджують, і жертви анітрохи не привабливіші за катів. Яка країна, такі й люди. Задушливу атмосферу спекотного Бреслау 1933-го письменник відтворює з такою шокуючою переконливістю, що на цьому тлі блякнуть усі його сюжетні «навороти» з тропічними скорпіонами, кривавими східними письменами, прадавніми рукописами та ритуальною помстою з глибини століть.
Історія тих часів — дотепер болюча рана і для поляків, і для німців, і для всієї Західної Європи. Вона досі їх тримає, не відпускає, пече й чіпляє за живе. На мою думку, саме в цьому, а не в якійсь надприродній детективній майстерності, корінь європейського успіху Марека Краєвського. Він не помилився з провідною темою, з історичним тлом, і вже не настільки важить, що саме на ньому малювати.
А як щодо нас?
У знаменитій «Ріо-ріті», яка й досі лунає по радіо й телевізору щороку на День Перемоги та на 22 червня, є слова, що їх з цієї пісні зазвичай викидають: Ничего, что немцы в Польше, Ведь сильна страна. Через месяц, и не больше, Кончится война…
Пересічним громадянам, які у сорок першому безтурботно танцювали фокстрот, а нині купують детективи, і тоді, й тепер цілком байдуже до «німців у Польщі». То не наша історія, не наша земля, не наш біль.
От лишень ми при цьому дуже дивуємося, чому й нас не розуміють там, у Європі.
Яна Дубинянська
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/digest//2010/02/22/212834.html
|