Мандрик-Куйбіда К. Ставай, Україно, до бою! Івано-Франківськ: Місто НВ, 2022. - 264 с.
Якщо я народжуся удруге,
То в Карпатах синіх, більш ніде.
Вставай і борися за волю святу,
За гідність, за честь, за свободу,
Втопивши в крові московитів орду,
Український народе!
Катерина Мандрик-Куйбіда
Рецензована книга Катерини Мандрик-Куйбіди «Ставай, Україно, до бою!» не є поетичною збіркою у традиційному розумінні: це радше видання, яке допомагає зберегти пам’ять про видатну особистість – поетку й борчиню за незалежність України, яка цьогоріч уже з горішніх висот відзначає своє 95-річчя.
Вступне слово Степана Хороба «…У серці з правдою святою…» представляє докладний літературознавчий аналіз творчої спадщини Катерини Мандрик-Куйбіди, зокрема нової книги. Разом із тим пересічного читача, вочевидь, більше «зачепить» передмова сина поетки – Василя Куйбіди, де подані рефлексії, спостереження, спогади найріднішої людини. В. Куйбіда з відстані років (Катерина Михайлівна відійшла в далекі засвіти 2004-го) осмислює впливи мами, її світоглядно-естетичні орієнтири, які визначили тип виховання в родині, значною мірою передбачили долі дітей, їхній вибір, систему координат цінностей. Не лишає байдужим висновок В. Куйбіди: «Уже після смерті мами, переглядаючи її архів та прочитавши її спогади, зрозумів, що я не тільки не знав мамине життя, я не знав її…» (с. 18). Подібне усвідомлення не полишає й мене щодо моєї мами, котра як дитина війни (1937 р.н.) теж була небагатослівною, і мені так бракує її спогадів і зізнань сьогодні – у час, коли формується нове покоління дітей війни. Відтак, заки живі батьки, максимально спілкуймося з ними й занотовуймо бодай у пам’яті моменти, аби потім не жалкувати.
Що ж до Катерини Мандрик-Куйбіди її мовчання, точніше небагатомовність були цілком умотивованими, адже йшлося про Систему та її методи. А отже, крайня відвертість могла зашкодити рідним і близьким, коштувати їхнього здоров’я, ба більше! – життя. Разом із тим до останньої миті земного буття Катерина Мандрик-Куйбіда не зрікалася своєї громадсько-політичної, світоглядно-естетичної позиції, навіть за доби совєтського тотального атеїзму сміливо прищеплювала синам християнські цінності, віру в Бога, тож учнем Василь Куйбіда чи не єдиний із класу, хто в анкеті не приховував свого віросповідання: вірність поглядам, вочевидь, генетично підважена. Окрім того, Катерина Мандрик-Куйбіда, за фахом учителька, виплекала в дітях любов до фольклору як народного спадку, де втілено колективну душу, увиразнено ідентичність, збережено мову. Високий моральний дух, християнська етика, залюбленість в усе українське – це те, чим жила Катерина Мандрик-Куйбіда й що вона настійно сіяла в дитячих душах – рідних і учнівських.
Композиційно книга складається з кількох (6-ти) розділів, де більш-менш тематично й настроєво, жанрово й хронологічно систематизовані поетичні тексти (переважна більшість – римовані, але є кілька верлібрів); наприкінці подано окремі дидактично-сатиричні і драматичні твори, а також автобіографію. Остання слугує своєрідним доповненням до біографічного та психологічного портрету Катерини Мандрик-Куйбіди, який вимальовується у процесі читання поезій. При укладанні збірки, вочевидь, мав місце чинник хронологічної послідовності, тож часові межі вміщених творів досить широкі й логічні (1944 – 2003).
Вкотре переконуюся, що з’ява книги в певний час не є випадковим явищем чи збігом: завше спрацьовує закономірність Всесвіту чи закон Божий. Либонь, поезії Катерини Мандрик-Куйбіди навмисно чекали нашого бентежного часу, позаяк мимохіть їх читаєш і осягаєш крізь призму сьогодення. Тим самим скасовується часова дистанція – ніби писано про нинішню боротьбу українського народу проти московського агресора. Щоправда, ще років 8 тому ці твори б не резонували у душах широкого загалу так, як сьогодні – в час повномасштабного вторгнення росії.
Парадигма «Україна – Бог – Любов – Віра» є домінантною в усіх розділах, але в кожному з них увиразнюється властивими для певного біографічного періоду подіями, настроями, емоціями, образною системою.
У першому розділі «Дух мій гартувався серед гір» артикульовано образ Гори, що слугує «натхнення джерелом» і за своєю семантикою прирівнюється до Світового Дерева. Можемо добачити паралелі з китайськими візіями, зокрема в поезії доби Тан (Лі Бо). До Гори наближається споконвічно карпатське дерево –смерека: вона так само сягає горішніх висот, а відтак, має стосунок до Божого світу. Звідси – «Сприймаючи смерек загострені шпилі, / Як звернення Господнє до людини» (с. 24); «Смереки стануть, мов святі, / Благословивши тишу»; «Піду до щонайвищих гір / Смереками на прощу» (с. 25).
Часто вживаним є образ Вітру, що символізує волю. За допомогою суфіксів авторка диференціює інваріанти його ймення: вітер, вітерець, вітрисько (має місце й емоційний складник). Коли лагідний, то легінь крилатий, що «траву колише / ніжно так, неначе гладить» (с. 28). Здатністю до лету наснажує ліричну героїню, тож та відчуває: «пружать крила». Вітер може бути не лише легкокрилим, а й легковажним: «Легковітри-ловеласи / Мрич обтрушують із крон» (с. 34). Або й виснаженим: «Вітер натомлений, взявшись у боки, / Спочити присів на стареньку ялину» (с. 36). Чи нечемним і розбишацьким – тоді він вітрисько: «Знічев’я став деревами трусить» (с. 38). Згодом, під час перебування в таборі, лірична героїня заздритиме вітру з його кревною свободою і захоче обмінятися з ним місцями: «Щоб вирвати з-під стелі грати, / В Карпати сині полетіти, як вітер?» (с. 80). Тим часом грім, блискавка, пов’язані зі стихією повітря, як вітер, мають більший стосунок до вогню; прочитуються як уособлення життєвих негараздів, проблем, конфліктів, перепон. Лірична героїня, далебі, не уникає останніх, не задкує, коли стрічає, а протиставляє їм свою внутрішню силу: « громи пожадливо вдихала / І входила в хмари грозові» (с. 29).
Весна, безумовно, поглиблює відчуття свободи, натхнення і, звісно, молодості.
У низці поезій прозираємо пісенний ритм, а зважаючи на те, що Катерина Мандрик-Куйбіда полюбляла співати, зважуся припустити, що ці тексти до неї приходили як пісні (співанки): приміром, «Веселилось літо днями і ночами…» (1959). А от вірш «Ой, зелене жито, зелене…» за першим рядком тотожний народній пісні, проте далі дистанція між текстами фольклорним і авторським зростає, хоча останній так само добре лягає на музику (приклад народнопісенної стилізації):
Ой, зелене жито, зелене,
Зашуміло легко до мене,
Зашуміло та й засміялось –
В моїм серці так і зосталось.
Як додому йшла я житами,
Сонце грало світлом світами,
Обертало шепіт в знемогу
І стелило злотом дорогу… (с. 37).
Другий розділ «До зброї, браття!» на відміну від попереднього, де домінує пейзажно-філософська лірика з елементами родинної та громадянської, а назва оприсутнює натяки на пошуки витоків особистості ліричної героїні (а відтак, і авторки), констатація гарту фіксує ідеї волюнтаризму та стоїцизму як естетичні орієнтири, вже самою номінацією прописує патетику й громадянський мотив як профільні. Прозираємо аналогії з елегіями давньогрецького лірика Тіртея, мета яких була закликати до бою і спонукати до перемоги. Більше того, вірші з цього розділу типологічно близькі до повстанських пісень, певно, вони й були писані з цією метою – артикулювати програму ОУН-УПА, національно-визвольний рух, який за совєтських часів було заборонено згадувати, а його учасники позиціонувалися ворогами батьківщини. Якщо раніше ще не всі «прозріли» остаточно, то вторгнення росії 24 лютого вранці й тотальна агресія московитів цьому стрімко посприяли. Тож закличні вірші-пісні Катерини Мандрик-Куйбіди нині особливо актуальні: так, ніби писали їх наші сучасники впродовж кількох місяців повномасштабної війни… Із патріотичними гаслами: «Ми всі – гартоване залізо – / У серці з правдою простою, / Що кожен, хто з війною лізе – / Умре від нас на полі бою» (1944). Зі засудженням дій рашистів (зміна назви імперії та її адептів не оскаржує чорного нутра північно-східного сусіда):
Щасливо, затишно було…
Загавкали собаки –
Входили нагло у село
Московські посіпаки (с. 42) –
ці рядки писані 1944-го, а ніби й немає часової дистанції (!). Або: «Повстали ми, щоб смертю / Смерть все ж подолати» (с. 42). І далі: «Большевицько-московську навалу / З української змиєм землі» (с. 47).
Вірш «Наші знамена» може слугувати гімном захисників України й поетичним проголошенням шани Героям – живим і загиблим. Смерть не є остаточною крапкою, яка викликає страх, – навпаки вона має спонукати інших долучатися до лав бійців. Тим паче коли йдеться про Віру: завершення земного існування не є фіналом для буття душі. Патетика тут не зайва, хоча нерідко вона нівелює якість поезії, але в текстах такого кшталту вона вкрай доречна й помічна:
До зброї, браття! Всі до бою
Супроти недругів лихих.
Ми помстимося за героїв
Або долучимось до них!
Будь-хто із нас героєм стати
Щомиті кожної готов.
Ми смерть не будем обминати,
Якщо вже час її прийшов!
Коли впаде на полі бою
Із москалями хтось із нас,
Складемо почесті герою
І підем сповнювать наказ… (с. 45).
Лірична героїня, як і авторка, не цурається почуття ненависті, адже вона цілком логічна, вмотивована, коли у твій світ вривається чужинець-агресор і загрожує життю твоєму, твоїй родині й батьківщині. Лише істинна любов до рідної землі генерує справжню ненависть, тож у цім контексті любов і ненависть – константи не протилежні, а взаємозалежні, коли одне випливає з іншого або спонукається ним: «Ми яро ненавиділи тому, / Що вміли до безмежності любити!» (с. 46).
Вірш «Криваві ваші ідеали…» вражає злободенністю, ніби живий голос поетки апелює до сучасників-рашистів, фіксує їхні злочини й заповідає їм чорну карму:
Людей ви стільки повбивали,
Що вам у спокої не жить!
Переінакшить нашу вдачу
Не вдасться, нелюди, і вам.
Ми збережем любов гарячу
І вірність нашим корогвам! (с. 46).
Або ще такі витяги:
До зброї, гей! Заброд ачей
Зітремо рать потворну.
Їх кров гаряча потече
У нашу землю чорну (с. 53).
І кожен кущ, і дерево, і камінь
За дім, село, приниження і кривди
Вам будуть мстити месників руками,
Яких ще, окупанте, не убив ти! (с. 67).
Гаслом оптимізму і стоїцизму для сучасників можуть бути такі поетичні рядки Катерини Мандрик-Куйбіди: «А Україна все стає сильніша. / І я» (с. 49). Біль утрати, ненависть удатні трансформуватися в силу, яка стає рятівним і переможним чинником. І далі: «Щоб переможцем я вийшла з борні» (с. 50). Йдеться не лише про торжество над ворогом як фізичним супротивником, а й внутрішню перемогу над собою слабовольною і легкодухою. Цей мотив проймає низку віршів поетки, більше того, в таких текстах увиразнюються християнські мотиви, бо лише Віра в Бога є рятівною і цілющою. Саме на Всевишнього всуціль покладається лірична героїня, як і авторка: «Майбутнім твоїм переймається Бог, / Український народе» (с. 54). Разом із тим готовність боронити рідний край і установка на перемогу є не менш важливими: «Ми залізні вояки! / Начувайся, лютий враже. / Ми тобі іще покажем, / Як упівські б’ють полки» (с. 55). Мимохіть кортить змінити «упівські» на «азовські» чи, приміром, карпатські. Бо ж мета і тих вояків, і теперішніх захисників достоту ідентична: «Це для нас найбільше значить – / Проливати кров гарячу / За народ свобідний свій!» (с. 55).
Насправді таких перегуків між історичними відтинками, настроями, інтенціями в поезії Катерини Мандрик-Куйбіди передовсім 1940-х років можемо добачити вкрай багато – звідси наснага цитувати фрагменти творів на потвердження думки. «Благослови вогнем, а не словами», – закликає авторка й, либонь, не відає, що за 80 років вона особисто з далеких засвітів благословлятиме українців. А, можливо, й досі виконуватиме роль зв’язкової, за що, власне, була ув’язнена за життя як «ворог радянського народу». Цей епізод із біографії проходить окремим мотивом у поезії Катерини Михайлівни.
Патетика, про яку мовилося вище, є прикметною для закличних віршів, адже мета останніх – піднімати дух бійців і народу. На жаль, небесне військо поповнюється щодня, але й земне не міліє. У найзнаковіші відрізки історії стирається межа між світами – живими й мертвими. «Якщо не визволимось ми, / То мертві встануть!» (с. 72) – риторичним окликом заявляє Катерина Мандрик-Куйбіда. А вже 1981 р. – як продовження: «Коли мовчать живі, / То говорять мертві» (с. 163).
На кшталт О. Олеся авторка не очікує допомоги ззовні: доля українського народу твориться його носіями. Чи ж не є це ще одним доказом дивовижного часового й історичного суголосся або ж перетину?
Усе, що бачиться тобі
Під українським синім небом,
Від москаля очистить треба.
Крім тебе це ніхто не зробить
І помочі не жди Європи (с. 73).
У третьому розділі «Ми боротьби не кидали знамено!» (1950-ті) кардинально змінюються настрої, інтенції, орієнтири: від оптимістичного та стоїчного – до зневіри й розчарування, від констатації Волі як мети до фіксації її втрати. Це, вочевидь, не дивно, адже зумовлено придушенням совєтами національно-визвольного руху й засудженням його учасників. «Дорога стелиться тернова / В краї чужі» (с. 83). Звідси – мотиви туги, суїцидальні настрої, усвідомлення гріха, проте найбільшим гріхом лірична героїня вважає зраду друзів. Тож рядки «Якщо повіситися вдасться, / Бо стеля низько» свідчать не про слабкодухість, а навпаки фіксацію смерті як спасіння й винагороди (теж свого роду екзистенційні мотиви). Разом із тим зневіра не є всепоглинальною, бо вже в наступному вірші оскаржується попередньо констатована позиція тимчасової слабкості як «екзистенційної порожнечі» й увиразнюється вітаїзм – знову ж таки завдяки Вірі: «Твоя лиш віра і молитва / Спроможні вивести з-за грат. / Допоки ми живемо – битву / Іще не виграв супостат!» (с. 78). Готовність до смерті не є знаком фаталізму, навпаки – результатом патріотизму: «Ми ішли на смерть заради того, / Щоб Вкраїна вільною була!» (с. 79).
Пам’ять про рідні Карпати як «запахи свободи», притулок є зцілювальною під час заслання, що сприймається як полон: «Тримаю шурхоти трави / Двома руками» (с. 80); «Пройтися плаєм, де сосна стоїть…» (с. 81).
Наситившись теплими спогадами про карпатську природу, «силу весен і вітрів», рідний дім, материну любов, авторка повертає собі втрачені сили й вустами ліричної героїні прогнозує відродження національно-визвольної боротьби «років так за сорок»: якщо вірш датований 1951-м, то відповідно йдеться про 1991-й, який є знаковим в історії України і початком її свобідного буття. Наступні рядки, либонь, екстрапольовані на сьогодення: «Український наш народ, / відновивши сили, / Знову битиме заброд, / Яких не добили» (с. 82). Як і характеристика росії в одному з віршів: «не помита – Вітчизна матюків і конвоїрів» (с. 85). Або дещо згодом: «Росія, жадібний вампір, / Висмоктує останні сили» (с. 114). Московити в оцінці поетки – осатанілі посіпаки. То що ж помінялося, пані й панове, з плином часу? Далебі, нічого. Ті самі нецензурна лексика, фільтраційні табори, взяття в полон… І жорстоке знищення українців як ознака геноциду… «Дорога, де нема хрестів, / А є лише могили» (с. 87). Скільки міст, сіл та їхніх невинно убієнних мешканців зринають перед очима після цих двох рядків?
А ось вірш, що втілює спільну мрію всього українства:
Я хочу:
Бачить Україну
Свобідною, у вірі,
А ще уздріть Кремля руїни… (с. 89).
Каторга починається з ешелону, залізничної колії, відчуття розлуки з батьківщиною і фіксації чужини як відстані з Україною. Либонь, відлуння свободи ще є відчутним: «Іржаві струни залізничних колій / Видзенькують щоночі і щодень, / А я ще залишаюся на волі / Мотивами матусиних пісень» (с. 89). Далі драматизм наростає, актуальність теж увиразнюється:
По сніжній тайзі, як недоля безмежній,
Північні вітри розбрелися старезні.
У клітці товарній на чорних колесах
Сюди привела нас диявольська меса.
Під викрики чорні, під заклик до згуби
З вагону конвойний викидує трупи.
Собаки. Собаки. Нічого людського.
Чекати рятунку нема ні від кого.
У інії стіни, у інії грати
І туга така, що лиш пісня розрадить.
Та вчуються лиш українські мотиви –
Виводять з вагонів солдати спесиві.
Диявольська меса трива на узбіччю:
Обшукують, лічать і б’ють по обличчю.
Та це ще не все. Не скінчилася битва:
Продовжує зірвану пісню молитва! (с. 90).
Тундра з непроминальною зимою й нетанучими снігами як символічними образами, життя в бараках, наруга конвоїрів, карцер, спілкування з посестрами-політв’язнями, виконання українських пісень, щедрівок як артикуляція національної ідентичності… А ще острах зречення всього намоленого й праведного:
Невже колись зміліє,
Роздвоївшись, душа,
Зачахле серце вкриє
Байдужість і олжа?
Невже в мені загине
Мого народу нерв?
Аніж дожить до цього –
Вже краще в гріб тепер (с. 96 – 97).
Попри мінорні настрої, констатацію змарнованих у неволі років, усе ж перемагає Віра в Бога, Життя, Свободу, Україну, Любов, акцентується мотив «повернення». Лірична героїня, як і авторка, переживає «дорослішання», душевну й духовну «зрілість». Апелює до Тараса Шевченка, проводячи паралель між гайдамаками й упівцями, а також зі зрозумілих причин (договір із москвою 1654 р.) дорікає Богданові Хмельницькому: «ми зичили гуртом упитись Богдану».
Вірш під назвою «Заповіт» (1954) – ліричне декларування стоїцизму, мужності, вірності ідеям та ідеалам, хоча ймовірність загину так само має місце, але вона не є домінантою. «А коли передчасно загину, / І чужі поховають сніги, / То згадаю в останню хвилину, / Незбагненні Карпатські верхи» (с. 118). Натомість стрижнем є Україна («Ти пісня й мовчання…»), а похідними – ненависть до ворогів і бажання помсти: «Москво, помститися прийдем / І спалимо тебе, потворо!» (с. 134). Ці рядки добре пасують до вірша «Нащадкові», що є поетичним заповітом прийдешнім поколінням. Твір «Повчання синам» (уривок), вочевидь, адресований як рідним дітям, так і учням Катерини Мандрик-Куйбіди: тут оспівано українську мову як Божий дар, симптом ідентичності, генетичну й національну пам’ять. «За колючим дротом / У страшнім Сибіру / Катував цю мову / Деспот озвірілий» (с. 138). У цім контексті доречною буде згадка про вірш із наступного розділу «Не скорюйся нікому, сину…», тематично та настроєво пов’язаний із попередніми, адже він теж є своєрідним заповітом, який, вочевидь, першочергово зорієнтований на рідних синів, проте може бути (був і є) порадником для широкого загалу.
Акцентують на собі увагу поодинокі верлібри, вільні від патетики, проте насичені метафорикою та унікальним асоціативним рядом:
Мені хотілося навчитись
Грати на бандурі.
Скільки мелодій причаїлося
В її струнах.
Співзвучно до них
Налаштуй душу
І слухай Всесвіт
Суголосно зі своїм єством.
Звучить різними голосами
Напнутий рядами
Колючий дріт –
Нагадує розполовинену бандуру,
Яку налаштовано на лад балалайки так,
Щоб з неї можна було
Добути тільки одну мелодію –
Реквієм (с. 126).
Вірш «Стріча» присвячений майбутньому чоловікові – Степанові Куйбіді. Цей твір – радше фіксація спогадів, живих вражень, себто йдеться не про літературне завдання, а документальне. Далі у книзі буде ще один вірш-присвята – «Вже десять літ, як без конвою». Прозираємо й мотив очікування дитини – сина Василя («Втікає сон від мене знову…»).
Якщо 3-й розділ оприявнює і художньо ілюструє ув’язнення як окремий етап біографії Катерини Мандрик-Куйбіди, то наступний («Час продовжувати бій!») презентує подальший відрізок долі авторки – повернення додому після каторги. «Рідний краю, рідні гори і старенька мати, / Я вернулася, щоб знову битись і співати» (1964) (с. 142), – мовить лірична героїня. Після вічної московської мерзлоти Україна наливана сонцем і теплом як фундаментом: звідси на зміну зимі – поетизація весни й літа. Утім, про омріяне душевне зцілення годі мовити. У висліді – риторичне: «Хіба ж мій біль улігся від води? / Хіба роки вернули мені спокій?» (1965) (с. 145). Навіть гори, здається, згубили питому енергетику («Де ваша сила, гори сивочолі…»). Біль від загибелі побратимів і посестер триває довічно. Ті, котрі вижили, мають жити і за себе, і за відійшлих, але совєтський (читаймо: російський) режим руйнує світ і буття людини, страчує невинні душі. «Затиснувши зуби, в руках автомат / Пішли лісовими стежками, / Щоб вітром колись повернувшись назад, / Отут прорости деревами» (с. 152).
Тримає на світі «свобода жадана, як сонце святе...». Ось тільки вона – ява чи фантом? У результаті гонінь і утисків з боку совєтів росте «покоління лякливе», позбавлене правди. Сьогодення ілюструє супротилежне: українці здатні протистояти ворогу й не бояться ламати стереотипи, рушити табу стосовно «великої нації», «великої мови», «великої культури». Натомість Катерині Михайлівні вкрай болить поразка: «Не відстояли ми держави / І не зуміли славно вмерти!» (1967) (с. 153). Нині ж саме на нас лежить відповідальність виправити цю історичну несправедливість!
На мою думку, осердям 4-го розділу може бути ось цей верлібр про каторжне буття, загрозу смерті і втрату побратимів, пошуки Бога і «прозріння» як результат:
Я бачила Його в тюремній камері
І в табірному бараку,
Коли ущербна смерть,
Вишкіривши зуби,
Забирала друзів і незнайомих.
Я його не бачила на волі:
Ні серед велелюддя,
А ні на самотині.
Напевне, він приходить,
Щоб допомогти людині
Залишитися людиною,
І таким чином стати до нього ближче (с. 161).
Наприкінці 1970-х Катерина Мандрик-Куйбіда вряди-годи починає нарікати на виснаження, однак віра й надалі лишається джерелом життя. «Як тебе життя жорстке не било б / І яке не ставило б клеймо, / Переможеш ти, якщо є сила / Та, яку ми вірою звемо» (1987) (с. 165). Подивляю, що поетка переймається острахом забути повстанський рух. Насправді Катерина Михайлівна не лише не забула, а й виплекала це у своїх синах і учнях.
5-й розділ «Без моралі, але з підтекстом», на відміну від попередніх, є поліжанровим, адже вміщує епіграми, байку, переспів, переклад, драматичну казку, драматичні етюди. Фрагмент драматичного твору «У хащах» (1974) суголосний драматичному етюду О. Олеся «По дорозі в казку»: по-перше, тут утілено екзистенційні мотиви; по-друге, має місце дихотомія «індивідуальність / юрба». Остання уособлює буття масове, земне, матеріальне, тим-то йдеться про «Застиглі маски з душами у жмені / Глевкими і холодними, як твань» (с. 183). На тлі юрби вирізняється Він – Поет, Пророк, Провідник. Чи спроможна почути Поета сіра, глухоніма маса? Якщо Олександр Олесь добачав «сліпоту» своїх сучасників на зламі ХІХ – ХХ ст., то Катерина Мандрик-Куйбіда, вочевидь, прописує схожу ситуацію як наслідок тоталітарного режиму у ХХ ст. З двома означеними творами перегукується «Казка» Катерини Мандрик-Куйбіди: втілена тут опозиція «Туман / Сонце» є варіацією антиномій «Пітьма / Світло», «Смерть / Життя», «Сліпота / Прозріння», «Автократія / Демократія». Тим-то й Туман – злий самодур, позиція якого, вочевидь, прописує задум нинішнього північно-східного агресора:
Перекривши шлях промінню,
Я примушу Землю вмерти.
І тоді ніякі зерна
Не зійдуть на ній зелено… (с. 186).
Відповідь 1-го Туманового радника – так само вимовна: «Накажи військовим владно / Убивати всіх нещадно» (чи не до цього схильні московити й нині?). Мотив так званого «звільнення» увиразнює паралелі:
А відтак назвуся славно
Ізбавителем від спеки,
Що від злого Сонця Землю
Врятував і все насущне (с. 187).
Драматичний етюд «Прометей» є інтерпретацією давньогрецького міту, хоча поетка трансформує останній: героя терзає не орел, а людство, якому той подарував вогонь. Так само можемо добачити аналогії з вищезгаданим драматичним етюдом О. Олеся «По дорозі в казку»: спершу саме Прометей є духовним Провідником, який навчає Юнака, передає йому свою мудрість. А далі «місію» Проводиря поступово починає виконувати Юнак, подібно до Олесевого героя-ватажка пробираючись крізь лісові хащі. Авторка констатує в ремарці: «Юнак завзято ламає колюче гілля. Лице його прояснене. У очах завзяття» (с. 194) – як доказ «прозріння» й «просвітлення».
«Жити в славі і свобідно!» – завершальний у творчому сенсі розділ (6-й), підсумковий етап долі Катерини Мандрик-Куйбіди, що стартує 1991-м роком. Тут і мотив відповідальності перед загиблими, котрі до останнього подиху відстоювали українську ідею, тож не маємо права ні відступити, ні забути, ні зрадити… І стирання хисткої межі між життям і смертю.
Я. Не я.
Важливо себе виокремити зі світу
І точно знати де закінчуєшся.
Мені а ні в тюрмах, а ні в таборах
Це не вдавалося.
Я вмирала щоразу,
Коли вмирав хтось із моїх друзів.
Відчувала себе струменем вітру,
Хвилею пурги.
І навіть тундру відчувала не тілом,
А душею.
Можливо, розчинившись у них
І змінюючись разом із ними,
Я вижила! (1992) (с. 198).
І підбиття підсумків щодо власної долі й долі народу. Наближення до крайньої межі завше поглиблює мінор. Звідси – осінні настрої, що єднаються з духом волюнтаризму й пам’яттю про боротьбу, міцно вкоріненими в нутро поетки та її ліричної героїні.
Лист зліта. Жовтогаряча павідь
Хвилі перекочує сумні,
Повертаючи мені у пам’ять
Дні борні! (с. 200).
Або:
Задихаючись, біжу щодуху за минулим
і, затиснутий у кулак бунтарства дух,
офірую на свічку (с. 204).
Катерина Мандрик-Куйбіда лірично прописує аналогію між етапами людського буття й порами року (в обох випадках присутня циклічна модель часу). На зміну юності (весна) приходить зрілість (осінь), а пізня старість асоціюється з зимою («Минає вік людський, неначе пори року…», 2002):
А в осінь золоту, яка по тім наступить,
Прийде свята пора визбирувать плоди
І зважувать у час, коли на одро ступиш,
Чи чесно по життю тобі вдалось пройти.
Як сонце нетривке замінять стужі й сльоти,
Зима стріпне нараз іскристими крильми –
Вмирає, сміючись, знебарвлена природа,
А з нею, як непотріб, відходимо і ми (с. 203).
Чимдалі число верлібрів зростає. Ось один із них про осягнення смерті, що неодноразово наближалася до ліричної героїні й авторки. Чи не звідси готовність до вирішальної зустрічі?
Я бачила її.
Вона не підкрадалась підступно.
Підходила впевнена в собі.
І я була такою ж.
Тому для двох нам було мало місця.
Я залишалась.
Вона йшла.
Так кілька разів.
Я й не помітила, як ми зблизилися.
І вже чекаю на її прихід з нетерпінням,
Щоб ґречністю відповісти на ґречність
(2003 – за рік до відходу поетки в далекі засвіти )(с. 205).
Душа Катерини Мандрик-Куйбіди «зайшла за верховину» 2004 року. Низка віршів прописує «підготовчий» етап, осягнення рубежу між земним і небесним. «Перейду у трави до болю зелені, / Щоб збутися віщими снами» (с. 209) – як лірична автоепітафія.
Наприкінці книги подана розгорнена автобіографія Катерини Мандрик-Куйбіди (хай навіть фрагментарно), яка доповнює мандри поетичними текстами, з яких і так добре вимальовується портрет авторки, оскільки щирість як субстанція присутня в кожному з представлених творів. Разом із тим у художньому наративі втілена доба, автобіографія є ще й документальним свідченням тоталітаризму, «зламаного» буття української людини та родини в ньому.
Насамкінець наголошу, що національно-визвольний рух за участю УПА був регіональним, натомість нині вся територія України охоплена бойовим і патріотичним духом, ненавистю до московської орди, що увиразнює значимість і актуальність рецензованого видання. І як би це не було журно й гірко, але завдяки повномасштабній війні з росією голос Катерини Мандрик-Куйбіди оживає і апелює до кожного/кожної з нас, застерігаючи від помилок і упущень попередніх поколінь і спонукаючи до перемоги в цій запеклій борні.
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/2022/08/22/161342.html
|
