Тарас Несміх. Туманне безмежжя. Тиша. Ріка: Вірші. Проза. Афоризми. / Рівне: О.Зень, 2023. – 76 с.
Слово Тараса Несміха – терпке, чуттєве, глибоке. Відчутно, що писане серцем: пульсує пристрастю, бринить енергією, дихає життям. Надзвичайно щире і справжнє, пронизане метафорами і алегоріями, тонкою і глибокою філософією буття. Це певною мірою проза в поезії і водночас поезія в прозі.
«...У літо снів моїх вже увірвався листопад –
Розкидали волхви скрізь золоті принади.
В них погляд твій дає таємний знак:
"Не повертай назад! У спогадах не знатимеш розради"...» ("Осінній сум")
У цих кількох поетичних рядочках стільки глибини і стільки смислів, що їх цілком можна взяти за основу для принаймні оповідання.
Для порівняння – прозовий рядок:
«Твої очі – джерело натхнення, на берегах якого згуртувалися мої думки.» ("Зізнання")
Направду, поезія! Майстерна і водночас зворушлива, адже достеменно йде від серця.
А ось іще цитата з прозової замальовки:
«Я хотів зізнатися тобі, але правда голками впивалася у шкіру і слова завмирали на губах, перетворюючись на колючий сніг. Я хотів – німі білі троянди повільно падали до твоїх ніг…» ("?)
Тарас Несміх
Неймовірно красиві алегоричні картини вимальовуються в уяві, коли читаєш ці кілька рядків, у яких – так багато! Читати хочеться поволі, неквапом, аби вповні відчути і насолодитися розкішним плетивом слів. І хтозна, чи відчитуєш саме те, що воліє передати автор... Якщо піднестися на ту саму частоту, на якій він, – звісно, шанс є. Зрештою, важливо – відчути:
«...Розгублений світ перед очима. Згасаючий пломінь надії… Небеса… і легкість. Потужні поривання вітру. Летять розпатлані книги. Біснуваті потоки речень малюють моторошні картини. Стрибають розгублено рими...» ("Поезія падіння")
У тому прерогатива високого Слова, адже саме у високому слові, окрім написаного, існує те, що між рядків. Якщо автор майстерний, а читач уважний і має уяву – є шанс відчути геть усе. Тарас Несміх достеменно володіє цим словом, адже його письмо збурює уяву, змушує до розмислів, а найголовніше – торкає за душу. Далі – справа за читачем.
Власне, автор підтверджує мої сентенції, цитую:
«Привселюдність руйнує красу. Тому я тут, серед похилих трав. Вони завжди мовчать і не вимагають у мене слів. Справжнє міститься поза словами…»
У наповненому óбразами і метафорами письмі виразно відчуваються пошуки власного стилю. Зрештою, слово Тараса Несміха вже самобутнє, воно одразу торкає і заглиблює в себе...:
«...Вона мала безліч імен. Мініатюрними корабликами вони, один за одним, пропливали по ній. Які ж вони прекрасні, ці імена!.. Тиша... шепіт… дзюркіт... хвиля… мовчання... світання... надвечір´я... серпанок...» ("Ріка каламутна")
...дивує унікальним переплетенням чоловічої відчайдушності та сили з проникливою ніжністю...:
«...Льодяна крига вкривала простір. Тверда і безжальна. Крихка і посушна. Глибокі тріщини пронизали пересохлі русла. Стрімкі суховії сіяли на промерзлий ґрунт гіркоту. Серед океану льоду ледь помітно вирізнялося озерце. Самотньо плавала у ньому конвалія...» ("Палаюча свічка і постать")
...надихає до життя, наповнює енергією:
«...Достатньо йти туди, куди тебе кличе серце. І ти отримаєш ті крила, які найбільш пасують саме тобі...» ("Палаюча свічка і постать")
...зворушує душевністю...:
«...Я обгорнуся крилами твоєї душі. І бачитимуть усі наш політ – серед хмар, у полум’ї тривожного суму… там палатиме наше спільне серце...» ("Музикант і ненароджена мелодія")
...а часом навіть смішить...:
«Я запізнився, бо бігав по закусь.» ("На лекції")
Та найголовніше те, що слово Тараса Несміха справжнє. Саме тому воно збурює таку зливу емоцій і вражень. Вивищує понад земним. Допомагає віднайти сенс і зазирнути углиб себе, ба навіть роззирнутися довкола, аби поглянути на світ під дещо іншим кутом.
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/reviews/books/2023/10/29/115400.html
|
