Віра Вовк (02.01.1926–16.07.22) — лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка (2008), визначна постать української літератури: поетеса, прозаїк, драматург, перекладач.
З тринадцятирічного віку проживала поза Україною (Німеччина, Бразилія), та завжди жила нею, її культурою, історією, майбуттям. На схилі літ створила свою “Героїку” про новітню російсько-українську війну. Тоді, мабуть, їй пригадалася “Легенда про літаючі зорі” з давньої прозової книжки “Легенди” (1955).Ті зорі, за словом авторки, присвічували праведній душі шлях на небеса. Коли ж відходила душа, винна в загибелі інших, – ішла в цілковитій пітьмі. А, може, їй в пам’яті виринув зорепад, спостережений іще малою дівчинкою з балкона бабусиного дому в Тюдеві, який багато разів згадувала в листах. Хтозна...
Але, беручи до уваги, що художні образи Віри Вовк є наскрізними для її творчого доробку, таке припущення має під собою підстави. Починаючи від прозової збірки “Легенди” (1955) до поетичної книжки “Легенда” (2019), поетеса свідомо карбувала в світі образ України й українців у відсвіті поетично-духовному та героїчному. Показово: власне життя Віра Вовк усвідомлювала в вимірах легенди, що свідчить однойменна поетична книжка 2019 р.
Віра Вовк – огром зробленого для розвою та популяризації української культури: понад 50 поетичних збірок, понад 30 книг художньої прози, 9 книг спогадів, 16 видань драматургії, 16 перекладних антологій, серійні видання і монографії (41 позиція). З тих, що вийшли в останні роки життя: “Розарій для Богородиці”, “Розарій для Христа”, “Розарій для Святого Духа” (усі – 2020 р.), “Яблуко на Спаса”, “Розрада” (обидві – 2021 р.), “Біждерце” (2022), “Коли цвіте олеандр” (2022, спогади).
Віра Вовк – особистість, яка була своєю як у колі шістдесятників, так і в гурті Нью-Йоркської групи: впізнавана, неповторна, з тонким естетичним смаком, багатим життєвим досвідом, інтелектуальною глибиною. Її постать утверджувала єдність української літератури, усуваючи поділ на материкову та діаспорну і еміграційну. У творах Віра Вовк сполучала українські (і вужче – гуцульські) барви з бразилійським колоритом, тематика її творів має світові обшири, а сама пані Віра тяжіла до ренесансної людини – людини найвищих чеснот і знань у різних галузях.
Поборюючи ностальгію за Україною працею для неї, Віра Вовк стала Легендою ще за свого життя, що єднало століття (не тільки ХХ і ХХІ, у яких жила, а і ті – про які писала). Як видається нині, поетеса стала також зорею, що присвічує шлях світлим душам серед різних поколінь, а насамперед – серед молоді, котрій вділяла знань, часу і людського тепла. Так утворилося ще одне нашарування її долі: від збірки “Зоря провідна” (1955) до ролі провідної зорі для нащадків, зорі над Україною.
Збірку “Зоря провідна” присвячено молодою авторкою Мамі. У ній, одначе ідеться загалом про рід: діда Григорія Вовка, від якого нащадки отримали ще одне родинне прізвище – Селянські (“що чайові плекав троянди / мій дід – священник і поет”); бабусю, котру не хотілося покидати, та довелося взяти волошкову журбу і рушати у світ широкий:
Пішла у світ — був рівний плай —
За сонця заходом вишневим.
О, Черемоше, ти не лай,
Я плачу, сльози черешневі ... (С. 8)
І вже тоді авторка свідома, що “дзвеніла сотня пісень у мені”, і вже тоді не хоче втратити жодної, прохаючи рідну ниву:
Заховай ці пісні, що співала я
В голівки запашні конюшин твоїх. (С. 7)
А по літах буде збірка Віри Вовк “Рай-дерево” (2018), що чи не єдина з-поміж поетичних книжок авторки матиме і підзаголовок: “Рай-дерево. Солодка черешня”. Тут притлумиться гострий біль розлуки з Україною і Гуцульщиною, а оживатиме в згадках лише солодкість дитинства під українським небом. І нива рідна, що була поетесі полем ненастанної праці (Див. вірш “Рут” із збірки “Жіночі маски”, 2014), стане уявлятися місцем спочинку серед плодів життя у збірці “Розарій для Богородиці”:
“Може, дістанемо ласку
На рядні зі суниць і афин заснути
Серед ниви. (С. 55)
Власне, то ж титул Богородиці – Зоря Провідна. Бо Мати Божа провадить людей до свого Сина. Вона є близькою кожній людині, бо вона ж також уповні людина. Та, що вдяглася в божественність. У однойменній збірці 1955 року чимало творів присвячено Богородиці: “Возвіщення”, “Різдво”, “Перед яслами”, “Гуцульській Матері Божій”, “Mater Dolorosa”, “Успеніє” (редакцію останнього з перелічених віршів вміщено в збірці “Розарій для Богородиці”; між текстами віддаль у 67 років), “Вознесення Марії”, “Молитва”.
Сила поезії Віри Вовк є в тому, що як кожна Поезія, вона багатошарова. Тож образ Матері відчитується вже не тільки як образ Божої Матері, а і як образ Стефанії Селянської – матері Віри Вовк:
Усміхнися, Мамо! На Твоїх колінах
Проснулось нині дороге Дитя;
Лягає ніч на вбогім оборозі
І світить мирно уставками зір.
Усе: і янгол, і пастух, і звір
Клякає тихо на Твоїм порозі. (С. 14)
Твій поріг – одночасно – і поріг материнського дому, і поріг-кордон України (як у вірші “Повстанка”), і поріг Небесного Царства, укритого в земних реаліях (як у творі “Різдво”). А Зоря Провідна – і земна Мама, і Богородиця, і Україна. Що Віра Вовк омріяла і для себе цю місію – бути зорею – ще з молодих літ, бачимо з сонета “На склоні життя”, що датований 12.03.1952 р.:
Ще прийде час, немов холодна криця:
Гіркавий досвід питимеш щодня,
Скарбів твоїх ще сповнена криниця
Дуднітиме порожньою до дна.
Останні перли в занімілій жмені,
Під серцем гріті в споминах ясних,
Зостануться, і колосом ячменю
Чоло похилиш стомлене на них.
Як перше, будуть дні золотокрилі,
Рум’яні весни, – але не для тебе:
Відринуть ріки, висохнуть моря.
Та пісня, що не гине у могилі,
Полине вгору й, розірвавши небо,
Впаде в долоні Бога, як зоря. (С. 45)
Пісня, що полине до Бога, уподібнена зорі. Адже творчість Віри Вовк і справді мала на меті провадити читача до себе, до України й до Бога так, аби все перелічене було не далекою мертвою оповідкою, а живою історією, відбитою в кожному ударі серця. Належить наголосити: Віра Вовк, отримавши пісню як дар із Божої руки, пророче відчувала не тільки її силу та невмирущість, а і рясний засів із щедрими плодами. Про це фінал її поезії “Надія”, датованої 18.12.1953 р.:
Вранці сонце піде, сміючись за моїми плугами,
І посипляться зорі вночі з Божих жмень,
як зерно в мої скиби.
Зерно, посіяне Вірою Вовк, дало щедрий ужинок. І нам – її сучасникам і потомкам – належить гідно зберігати його та належно поціновувати. Аби зоря Віри Вовк іще дуже багато літ сяяла над Україною, провадячи у царство Духу і Краси.
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/events/culture/2023/12/25/230435.html
|
