|
Думати-говорити-писати про сучасний літпроцес, будучи таким-сяким його учасником, – все одно, що витягувати себе самого із болота за... чуба.
Адже велику літературу, тобто ту, що має хоч якісь шанси стати релігією (письменників вважаємо ченцями майбутніх богів), видно-чути не лише з відносно великої відстані простору, але й часу, який більше відносний для фізиків, аніж для ліриків. Між цвітом і плодом ще так багато спокусливих душевних прірв і небезпечних духовних вершин. Тому багато з того, що ниньки в сучлітукрпросі ніжиться на інформаційній пінистій хвилі дешевої глорії, через років тридцять (вік одного покоління) не те що літературою, твором, текстом ніхто не назве, адже літературний потік в усі часи і в усіх народів асоціюється не лише із глобальними національними ріками, гірськими бистротечними, але й із підземними невидимими, бо людській природі споконвіків однаково потрібні як правда, так і легенда. Тому шанс зостатися з літературою в Літературі принаймні в національному (про світовий – окремий, прости Господи, дискурс) контексті однозначно мають ті талановиті і здорово амбітні репрезентанти сучукрліту, хто створить міф (зі своєї біо-, тесто- та фотографій), або скаже адекватну правду про суччас, що, за великим рахунком, – одне і те ж...
Нині, у 2010 році, бачимо-відчуваємо-чуємо агонію радянської чорно-білої реальності, де письменника або убивали – або шанували (синоніми – садили, платили), де боротися за свободу «було радісно: ворога видно, друга відчуваєш, – межу провели за тебе», – читаємо у статті Тетяни Ковалькової «Поезія плюс» про поезію лідера групи ДДТ Юрія Шевчука.
Із початком розпаду Імперії напруга естетично-морального поля впала, а отже (є така думка) зміліла література, адже (є й така думка) найкраще мистецтво парадоксально твориться у тоталітарних системах – як туга за свободою, її передчуття...
Вітчизняних прикладів для посвячених – більше ніж достатньо, тому у своєму короткому есе прізвищ та творів (текстів) не називатиму: кожен поставить, як захоче, сам. Можна навіть попросити – щоби поставили під нашою диференціацією-градацією, яку в дещо іншій формі я запропонував ще у 1996 році у своїй книзі «Митець – Влада – Преса: історико-типологічний аналіз»:
1. Письменники-діди (60 і більше років):
а) апологети режиму, «професійні патріоти», флюгери
б) дисиденти-опозиціонери
в) емігранти
– зовнішні
– внутрішні
Найяскравіші із них (незалежно від приналежності до дисидентів чи комуністів) висять уже на Дошці пошани національної пам’яті і маргінесна свідомість вважає їх «священними коровами», а не провінційна, творча, віддає їм усім належне – кому за Твір, кому за позицію, кому за позу... Дехто з емігрантів-гуру і колишніх ярих прихильників режиму нагадує грінго – так називають іноземців зневажливо в Мексиці.Суспільство і брати по перу відчувають у них трагічну пожадливість останнього відчуття слави, влади, грошей... І лише одиниці з них, доживши до глибокої старості, ведуть себе достойно...
2. Письменники-діти (30-60 років)
а) органічні патріоти, «ґрунтівці»
б) грантоїди-глобалісти
в) емігранти
– зовнішні
– внутрішні
Вони медіуми історії не лише у глобальному сенсі, але й у поколіннєвому: на них тягар пошани до батьків і любові до дітей при всій латентній і відкритій конкуренції між собою за сформульованою Блоком формулою: «Там жили поэты, – и каждый встречал / Другого надменной улыбкой».
Неоромантичні. Легко іронічні. Наївно ділові.
Як диявольський магніт їх взаємопритягально тягне до власть імущих, представниками яких часто є письменники-діди, адже їм самим все більше й частіше світять плоди зі сфери «мистецтво для мистецтва». Та депутатські привілеї-комфорти від «інженерії людських душ», «красного письменства» все далі і далі, як вони самі від народу, хоча дехто з них не обділений пафосністю та умінням робити площадну поезію, яка кличе на барикади, а не в корчму чи в ліжко...
Незручні для батьків, які «ще можуть» і дітей, які «вже можуть» – така-от фройдівська любов-ненависть.
Врешті-решт справжній митець завжди не-формат і для всіх незручний.
3. Письменники-внуки (20-30 років)
а) «ґрунтівці»
б) грантоїди
в) емігранти
– зовнішні
– внутрішні
Суєтно-активні, віртуально грамотні, реально прагматичні, жорстко іронічні.
Знають мови. Експансивні. Внесли елементи спортивних ігор в літературу (конкурси, рейтинги, номінації тощо). Соромляться чесної бідності дідів і батьків. Гнучкіші, незалежніші, дикіші, сильніші – загалом, дрібніші – зокрема. Пишуть-кнопають (на «компіках») верлібри (їх же легко перекладає іншими мовами той же «компік», хоча в середовищі тих мов потрібні вони, як їжакові футболка) більше про плоть, про душевну плоть, ніж про плоть душі. Хоча винятки із правила (а вони мусять бути), які, як відомо, це ж правило підтверджують, і парадоксально мають найбільше шансів зостатися... Час підбере до їх книг золотий ключик.
Зрозуміло, що представники усіх цих груп репрезентують різні жанри, стилі (від літературних клоунів, гламурних мажорів – до гімнотворців та творців міфів на кшталт: «все у світі почалося з України, Христос – українець тощо) напрямки літератури (від соціалістичного реалізму, магічного реалізму, модернізму – до постмодернізму, натуралізму, неоромантизму тощо), так чи інакше контактують із братами по духу зі своєї вікової групи та із репрезентантами інших груп. Друкуються-оприлюднюються-тусуються в різних часописах та на Інтернет-сайтах, активні у політиці (є навіть депутатами різних рівнів) і байдужі до неї, погоди... Хочуть, щоби їх почули у світі і дали, наприклад, Нобелівську премію. Хоча це вже тема окремого соціо-психологічного дослідження а-ля «Алхімія слова» Яна Парандовського чи «Акцентуйовані особистості» Карла Леонгарда в національному контексті.
Як бачимо, між диференціаціями груп «діти» і «внуки» різниці практично нема, адже внуків іще й письменниками назвати не випадає, адже вони ще нереалізовані, а найталановитіші з них подібні до сумних клоунів, або до нерозіп’ятих пророків, хоча за законом третього покоління Ґрегора Менделя саме в них є небезпека повторити творчу долю, енергетику дідів...
«Колись думка про достоїнство літературного тексту формувалася в салонах, не так давно в ідеологічних комітетах і зовсім недавно, ще вчора, в роздрібнених письменницьких общинах, які не чують одне одного... Протистояння залишилося, але з рівня соціального воно перемістилося на рівень глибший, духовний – у тій його складовій, де він охоплює особистість людини» – знову погоджуюся із Тетяною Ковальковою.
А з кожного протистояння, протилягання-притягання бувають іскри або ж діти (тілесні чи духовні), тілесно-духовні.
Процес сучукрліту триває.
Безсмертний молодий геній української літератури ходить між нами мінімум до 2012 року...
Спішимо любити.
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/column//2010/07/06/151915.html
|
