Перші українські переклади Володимира Сорокіна – «живого» класика російського постмодернізму – недаремно з’явилися нині саме в Харкові, звідки письменник розпочав свій тур, презентуючи видані «Фоліо» книжки «День опричника» і «Цукровий Кремль».
З одного боку, Харків – перша столиця УРСР, і саме тут у 1920-х роках розігрався скандал з перекладом роману «Мать» Горького – лауреатом російсько-італійської премії якого Сорокін став акурат перед приїздом в Україну. Чи не забагато містики, і як автор ставиться до факту перекладу своїх одіозних книжок українською, про це (і не тільки про це) була розмова з Володимиром Сорокіним.
Придбавши на базарі у день приїзду до Харкова обов’язкове сало, культовий автор не зупинився на традиційних цінностях місцевого бомонду, і переклади своїх «фолійних» книжок ретельно вивчив у готелі перед презентацією в книгарні «Є». Каже, сподобались, і навіть більше, ніж сало. І це не дивно, бо перекладав «День опричника» і «Цукровий Кремль» молодий харківський письменник Сашко Ушкалов, який навіть поетичні фрагменти сумлінно перепер на мову рідних осик. Що ж до подальшої співпраці з «Фоліо», то директор видавництва Олександр Красовицький мріє перекласти ще й давній роман «Голубе сало» Сорокіна, а це вже складніше завдання, оскільки в ньому автор вдосталь погрався з мовою, і рідні осики місцевих тлумачів тут не зарадять.
Володимир Сорокін. День опричника. – Х.: Фоліо, 2010. – 186 с.
Отже, допіру була в творах Сорокіна китайська Русь, була японська, а в «Дні опричника» він ратує за Відродження Святої Русі. Навіть не віриться, що цей твір – антиутопія про Росію 2028-го року, настільки реальна далекосхідна труба, що перекрита до чолобитної від японців, а також китайці з татарами, які заселяють Сибір, заодно розбудовуючи столицю. Словом, монархія, опричнина і загниваючий Захід. А ще харчів завались: цигарки «Батьківщина» і «Россия», горілка «Житня» і «Пшенична», хліб чорний і білий. Тому що «наш народ, богоносець, обирати з двох має, а не з трьох і не з тридцяти трьох», – значить головний герой Андрій Ком’яга.
Чимало в книжці Сорокіна також про душевне. Государиня любить стрільців, стрільці самі себе січуть у казармах, наркотики – у широкому продажу. Ну, а вибір гарантують опричники, про одного з яких, власне, і сказ билинний. Тисне він ворогів внутрішніх, чує крамолу за версту, концептуалізм буржуйський викорінює. А за це йому – лазенька славна, маєточок підмосковний та груповий грішок з братцями-опричниками. З цього приводу, до речі, питання було до автора твору щодо того, як почувається він між Сцилою народного гніву, який переслідує скандального порнографа, і Харибдою чуток про те, що всі ультра-патріотичні писання Сорокіна замовлені Кремлем.
Якось так відпекався російський гість будь-яких звинувачень у конформізмі, натомість розповів, як незатишно було, коли його книжки нещодавно палили на Красній площі. Хоч як на модератора зустрічі, а також автора сих рядків, віднедавна Володимиру Сорокіну нема чого боятися, оскільки «День опричника» витримає будь-який іспит на правовірний традиціоналізм, кондовий патріотизм, а також історичну правду-матку про Батьківщину. «Що з Росією буде?», – питають пророчицю у цьому творі. «Буде нічого», – запевняє вона. Ну хіба не оптимістичний прогноз?
Володимир Сорокін. Цукровий Кремль. – Х.: Фоліо, 2010. – 219 с.
Не позбавлений патріотичного оптимізму також роман «Цукровий Кремль» Володимира Сорокіна – строкатий калейдоскоп великодніх і різдвяних оповідок з життя представників різних соціальних прошарків. Тут вам і добрий каменяр, який, немов персонаж «Одного дня Івана Денисовича» Солженіцина, мурує у концтаборі Велику російську стіну, і сценаристка фільму про берізки й шпигунів, яка в стилі х/ф «Подвиг розвідника» підмішує в іноземне пійло православно-цукрові хрести, і клоун-ліліпут, який розважає кремлівське панство, нагадуючи своїм юродством Бубу Касторського з х/ф «Невловні месники».
Утім, Нова Русь і Домострой – реальне передбачення автором роману майбутнього Росії в руслі тамтешніх культурно-політичних тенденцій. І долі у місцевих мешканців такі подібні між собою: батько загинув у Абхазії, мати поїхала з китайцем. А ще анекдоти про государя в черзі за льодяниками-кремлями – немов у ранній повісті «Черга» самого Сорокіна, де стояли, щоправда, за дефіцитними джинсами, але з такою ж м’якотілою фрондою і дулею в кишені. Усе це, звичайно, антиутопія і сатира, а також фантасмагорія і гротеск, але якось легко воно поєднується в цій святочній книзі благополуччя і непротивлення великодержавному злу. Якась «прилизана» вийшла книжка в Сорокіна, і не лише тому, що вірнопідданський рефлекс сюжетно присутній у ній на кожній сторінці.
Хай там як, але несподіваний патріотизм вічного опричника постмодерну в Росії Володимира Сорокіна наразі видається виправданим. З одного боку, загравання з народним чаянням «твердої руки» можна списати на жанровий хід «постмодерністської» стратегії автора. Мовляв, давайте разом посміємося з чергової спроби збудувати тоталітаризм в одній, окремо взятій Росії. З іншого боку, цілком можливо, що це позиція самого Сорокіна – прославити майбутні державні зміни нехай навіть в антиутопії. Адже автор «Цукрового Кремля» – це вже не колишній Сорокін, який у своїх творах змагався з соцреалізмом. Змінивши власну фірмову метафору дійсності з гіркої «норми» (щоденної пайки лайна від радянського агітпропу в однойменному творі) на «цукровий Кремль» (льодяник, який государ нової Росії видає народу на свято), він встиг на потяг соціального замовлення. Ну, а в наському малоросійському контексті – то до приїзду Володимира Путіна в Україну, що також свідчить про підозрілу містику, метафізику, а також решту сюжетних льодяників, якими годує нас метр постмодернізму.
Ігор Бондар-Терещенко
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/digest//2010/10/28/140433.html
|
