Буквоїд

Живи, читай, страждай

14.01.11 09:17 / ZAXID.NET
Колись моя покійна бабуся почепила в себе на стіні плакат із зображенням президента Леоніда Кучми.
Вранці й увечері вона відводила кілька хвилин на те, щоб розповісти президентові, до якого жахливого стану він довів країну. Іноді після перегляду чи прослуховування новин доводилося влаштовувати додаткову бесіду. Новини і політичні передачі бабуся переглядала та слухала регулярно, хоча після них доводилося класти під язик валідол. Але щойно політична передача закінчувалася – бабуся натискала кнопку. Вона не зносила сучасної музики – від Валерія Леонтьєва до «Я козачка твоя», – кіно та розважальних імпрез. На щастя, про існування сучасної літератури бабуся взагалі не підозрювала. Нова книжка Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» ненадовго повернула мені бабусю, хоча й у дещо несподіваному вигляді. Навіть якщо ви не читали першого прозового твору найвизначнішої сучасної української поетеси, вам, напевно, вже відомо, що його головним персонажем є чоловік за тридцять, який налагоджує комп’ютери, мало заробляє, багато рефлексує, має проблеми з дружиною і сином та одну базову психологічну травму, що зветься Україною. Реалістичності в цьому образі шукати було б марно – устами безіменного персонажа говорить сама авторка. Точніше, не говорить, а пише – роман побудовано у формі щоденника за 2000-2004 рік, і стилістично він становить собою поєднання стрічки новин із циклом «Інкрустації». Як і у віршах громадсько-політичної тематики, Ліна Костенко влучна, саркастична та афористична ( «за свободу борються одні, а до влади приходять інші» ). У багатьох фрагментах роману проступають поетичні ремінісценції: осінь із черленим тамбурином, чи палаючий Трансвааль, а чи голова новітнього Іоанна – Ґії Ґонґадзе. Власне, це знову вони  –  «чураївські голови на палях». Попри те, що авторка повсякчас нагадує: у світі таки переміни, змінилася епоха, постали нові явища, загалом вона обходиться традиційним набором аргументів і фактів, котрі повторюються з першої по останню сторінку роману, відповідно до новин, котрі прочитав, почув чи побачив головний персонаж. Ну знаєте, як у блогосфері роками мусують одну й ту саму тему… Світові новини переконують, що «трагедії стають буднями людства» і «людство впевнено йде до своєї катастрофи» ; вітчизняні свідчать про суцільний крах проекту «Україна»: занепад мови, культури, одвічна дискримінація нації, суцільна русифікація, європеїзація та еротизація. Окремо дістається літературі: «Речники порожнечі приколюються в епатаж. Увійшли в моду ялові молодички, що описують секс. Шибздики й симулякри викаблучуються в цинізмі. Той убрався в пір´я, рекламує презервативи. Той просторікує про оральний секс, той заповзявся писати виключно матом. А всі разом хочуть насюсяти на великих, витерти ноги об попередників, проголосивши у тональності язикатої Хвеськи: «Літератури у нас нема». А якщо у вас нема літератури і нема культури, і нема історії, – то чого ж я тут мучуся, ідіть ви під три чорти!» (с. 105). Одвічна проблема інтелігента, який мучиться за народ і ще більше – через те, що народ не виявляє за це вдячності, – посилюється гендерними мотивами. Головний персонаж замислювався як лузер, представник втраченого покоління. Відтак образ сильної жінки мала б утілювати його дружина – не даремно вона повсякчас розмірковує про те, що «чоловіча цивілізація заходить у глухий кут» , марить появою сильного чоловіка, який навів би лад у державі (той, нарешті, з’являється наприкінці роману, отруєний мученик, «харизматик, а не маразматик» ). Однак пальма першості в номінації на сильну жінку все-таки відходить катованій органами леді Ю, «легкій і мініатюрній, як ельф, але зі сталевим хребтом» . Дружина «самашедшого» виявляється для цього заслабкою – вона така сама «здобич інформації», як і він. Навіть після ночі кохання подружжя віддається мазохістичній насолоді отримання інформації: «Головне було нічого не вмикати, не слухати і не дивитись. Однак увімкнули, і знову дихнув на нас філіал земного пекла» . Зрештою, у цьому персонажі роману єдині – вони прагнуть жити не «нормальним людським життям, а божевільним життям світу» та ще болями нації. Найбільше Ліну Костенко в особі самашедшого турбує нове покоління – аполітичне і глухе до всього. Зразковим постає покоління шістдесятників – крізь яких «світилася Україна». Відгукуючись на численні правопорушення, персонаж та його батько постійно наголошують, що в шістдесяті люди б уже протестували, приходили під суди тисячним натовпом тощо. Протест, боротьба – це стан, до якого всіма думками прагне персонаж Ліни Костенко. Таку позицію авторка пропонує як життєвий ідеал читачеві. У цьому роман «Записки українського самашедшого», безперечно, єдиний із «Музеєм покинутих секретів» (ці два твори останнім часом прийнято зіставляти). У своїх емоційних рефлексіях над тим, що не сталося, не відбулося і було зраджене, Ліна Костенко доходить гіркого висновку: «Краще б такої України взагалі не було. Мріяли б про неї, боролися б. Підростали б нові покоління, ладні за неї життя віддати. Література була б – хай заборонена, хай самвидавська, але ж література, а не це заслинене матюками плюгавство» (с. 153). Загалом же видається, що український інтелектуал на сьогодні позбавлений можливості обрати іншу позицію: або ти з тими, хто до гикавки сміється над словом «патріот», або повсюдно демонструєш готовність до боротьби, а насправді живеш за сценарієм самашедшого – читаєш новини, страждаєш, обурюєшся, ідеш на роботу, читаєш, страждаєш… Звісно, конкретних рецептів, як можна змінити ситуацію, в «Записках…» немає. Поява Великої Душі нації – питання зі сфери містичної. Вона з’являється лише на останніх сторінках – в часі Майдан у, коли люди об´єднуються спільним поривом і навіть «аполітичні»  підлітки реабілітовані участю в громадській справі. Персонаж «Записок…» взагалі існує між двома майданами – студентською революцією на граніті та 2004-м роком. Лише тоді все відбувається красиво й піднесено, правдиво й чесно. На Майдан і немає людей – є нація, немає сексу – є кохання, немає матюків – є козацькі пісні. «Україна скучила за собою. Майдан – це простір, де вона зустріла себе» , – декларує персонаж. Однак… його радість уже отруєна. Він уже не довіряє провідникам Майдан у: «Ми повстали, а вони імітують» . Зрозуміло, що самашедший приречений на подальші роки рефлексії та депресії. Для багатьох читачів роман Ліни Костенко буде голосом совісті в катастрофічних політичних умовах. Частина цілком схвально сприйме ущипливу критику братків на іномарках, політиків, які зажралися, співачок біля жердини й дівульок із оголеними пупками. Це твір для тих, хто вважає касетний скандал десятилітньої давності актуальною для обговорення темою. Для тих, хто боїться війни, голоду, мору, землетрусу, засилля інформаційних технологій – читачів із нормальними людськими страхами. Переважна більшість «манкуртів», до яких, очевидно, хотіла б докричатися авторка роману, навіть не дізнаються про його існування. Якщо ж ви вмикаєте й вимикаєте телевізор без душевного трему – читати цей твір вам буде  нудно. Однак це не означає, що  ви неодмінно манкурт.   Тетяна Трофименко Ліна Костенко. Записки українського самашедшого. – К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011.
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/digest//2011/01/14/091728.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.