У львівському «Кабінеті» класики літератури Кучерявий і Котик у пух і прах розбили «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко. Влаштували судилище, з реготом й епатажем. Колишній чиновник управлінь культури, а нині письменник Кучерявий був до «героїзму» наглим. Заявив: «Ліна Василівна змаразматіла». І ніхто не дав йому ляпаса.
Знаю, що кілька моїх знайомих пішли на це ZIK.com.ua/ua/news/2011/02/07/270856">обговорення, не прочитавши роману. А скільки їх таких було у «Кабінеті»?
Очевидно, багато. Бо ніхто не зупинив Кучерявого, який закинув Ліні Костенко «ксенофобію, гомофобію і сексизм». Це брутальна брехня, у гіршому випадку – на замовлення, у кращому – симптоми раннього маразму Кучерявого, на якого, до слова, можна подати до суду за дискримінацію за віком. Ніяких фобій, «сизмів» у романі нема! Не треба власні комплекси приписувати Ліні Костенко. Є сповідування загальнолюдських цінностей. Є страх за нашу крихку планету. Є великий біль за Україну й українську сім’ю, яким загрожує духовний Чорнобиль. І Україна, і українська родина стоять на скажених вітрах, незахищені від шовінізму, продажності всього і вся, доведених до абсурду крайнощів (з одного боку, фемінізму, мужоненависництва, з іншого – намагання затюкати жінку). «Фемінізм» Ліни Костенко – «без психологічних похибок і дурного епатажу». Це не два ряди зубів фемінізму Оксани Забужко.
Мені, до слова, цікаво відгадувати хід Ліни Костенко – зробити головним героєм чоловіка. А чому б це не крок до порозуміння і примирення між Чоловіком і Жінкою? Не судити, не знищувати, а «влізти у шкуру» того, хто є твоєю парою, побути ним, зрозуміти одне одного, простити, підтримати... У романі є прекрасні слова: «На цій землі головне набутися разом. Набутися разом».
Очевидно, це розмазання Костенко у «Кабінеті» дуже сподобається владі. Ліна Костенко мобілізує народ, а «кабінетні» критики розмобілізовують, зациклюючи увагу виключно на таких дрібницях: схожий герой на програміста чи не схожий, чиїми вустами він говорить – Костенко чи програміста. Та яка нам, до біса, різниця?!
Ще один ухил у критиці роману. Деякі ЗМІ «проаналізували» роман з висоти своєї партійної табуретки: і добірка новин застаріла, і песимістично, і не актуально, і чіткого дороговказу нема. І Ющенка не стерла з поверхні землі, і про Тимошенко хоч і прихильно написала, але без захвату, без фанатизму. І патріотам, що «сповзають у водевіль» дісталося. Дивуюся, як Ліну Костенко досі не затаврували прізвиськом «Противсіх»?
А що, пнув великого – і самоствердився, підріс. Хтось пише аналітичну статтю, оглядаючись на партійну приналежність свого шефа, хтось – на владу, хтось – на свою літературну тусовку. А оскільки Ліна Костенко ні на кого не озирається, то й скубтимуть з усіх сторін. Тому порада для читачів: не слухайте нікого (особливо політиків і письменників). Просто читайте. Невеликими порціями. «Записки…» не варто ковтати. Бо якщо «швидко» читати – вони «грузять» негативом. Хоч це правда – «газети забомбили свідомість». «Ми птиці інформаційного простору. Іншого у нас нема. А цей такий загазований і качки літають», – каже головний герой.
«Записки…» – інша висота, ніж ота партійна чи літературно-тусовочна табуретка. В обивателі, «кухонному» дисиденті прокидається громадянин. Герой починав з мук совісті на кухні, а закінчив – Майданом.
Роман нагадує нам, якими ми були у той час. І це важливо сьогодні, саме сьогодні, згадати, якими ми були тоді. Бо ж роботу не зроблено, щастя, добра, любові в Україні не додалося.
Свого часу, уже після Помаранчевої революції, рік 2005-ий, мала кілька тривалих розмов телефоном з Ліною Василівною. На інтерв’ю, тим більше на політичні теми, вона не погоджувалася. Охоче говорила лише про свої експедиції у Чорнобильську зону. Хотілося чути, що вона думає, бо вже тоді все пішло у переможців не так. Вона не квапилася судити. Але відчувалося, що їй боліло все, що відбувається. Чи мала вона тоді видати свій гострий роман? Це була б журналістика, блогерство. Сьогодні написав до газети так, а завтрашній день продиктував новий погляд і нові правки в оцінках. Помилка сприймати «Записки українського самашедшего» як «засіб для пропаганди» (дуже здивував таким закидом Віктор Неборак, але це предмет довгої дискусії). Книгу треба відкладати, думати і знову братися до читання, не слухаючи наперед про враження тих, хто уже прочитав. Дочитати до останньої крапки, до слів «От і настав на День Гніву. Лінію оборони тримають живі». І тоді добре подумати. Що це? Мабуть, діагноз суспільству, державі, світові і пересторога, послання у майбутнє. Послання Тінейджерам (так звати одного з героїв), які приходять на зміну шістдесятникам і «програмістам». Пам’ятаймо, що читаємо Ліну Костенко. А не проданий перепроданий під усякі влади, ордени і медалі літературний товар. Вона ніколи не їла з руки влади. Тому всі й кинулися купувати її «політичний» роман. Бо вона може дратувати, але не брехати. Ні Кучерявому, ні Котику, впевнена, такий масштаб не світить. Не встигнуть озирнутися, «як будуть вчорашніми».
«Записки українського самашедшего» – актуальні. І це ознака вартісної літератури. Як актуальний Микола Васильович Гоголь, до якого звертається Ліна Костенко. Ця актуальність «самашедшего» – гірко і боляче. Бо що змінилося? «Україна – це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови». Голова Гонгадзе. Загрузлі в землю хрести цвинтарів Чорнобиля. Обійми Москви під гармонь п’ятої колони, інформаційна інтоксикація, буяння посередності, виїзд молоді за кордон... «Націю запрограмували на безвихідь». Цю програму треба ламати. Чи не тому головний герой – програміст. Бо хтось має зламати ту програму? І в романі є надія, вона є. От хоча б відкрийте сторінку 160-ту...
Цей роман – хірургічне втручання у заспані душі українців. Нам не хочеться болю, нам співає колискову баритон (той, хто читав, знає, про що я). Нам дискомфортно з цим самашедшим. А тут нас будить Ліна Костенко – щоб ми прокинулися, поки не втратили державність.
Це позивні і для тих, хто при владі: був учора, є сьогодні і буде завтра. Не пізно змінитися і все змінити.
Роман – чесний літопис подій на містку з одного в інше тисячоліття, діаріуш людства за це період. І в цьому проміжку є місце українському Майдану 2004 року. Цей час заслуговував на осмислення саме такого Майстра, як Ліна Костенко.
І в літературному, і в сенсі громадського звучання «Записки українського самашедшого» – це успіх.
Тетяна Вергелес
Постійна адреса матеріалу: http://www.bukvoid.com.ua/digest//2011/02/09/223606.html
|
