Я не пішла на показ «Бруно» і на концерт в «44», не спокусилася на можливість повиблискувати проти сонця новенькими босоніжками і познайомитися з котримсь високим і неголеним. Обрала депресувати.  А все через нищівний копняк долі  під мою ніжну дупу: мережа «Євростар» (ну, ви бачили – «музика-книги-кіно») подзвонила і стомленим голосом повідомила, що за останній місяць ані книги видавництва «Маузер», ані диски «Хлопчик-Дівчинка» у них не продалися. Ну йолипали, - зло розмірковувала я собі, зачинившись від розпачу у квартирі - у «Книжкових супермаркетах» - продається, а в «Євростарі» - ні!  Значь, - схлипувала я собі під ніс - мережа у них попсова і нежиттєздатна. Хоча, звісно, абсолютно ясно, що «Євростар» - то якраз і життєздатний, на відміну, вочевидь, від продукції видавництва «Маузер». А з «Книжковим супермаркетом» все досить зрозуміло - на вітрині висять плакати, книжки  - у прикасовій зоні, та ще й коли-не-коли на акрилових гарних підставочках, ще й по радіо в роликах є заклик звертатися по конкретні книги в конкретний «КС» -  тут вже хочеш не хочеш, а купиш книженцію, навіть якщо випадково.

І от здолала мене дума, що гарно розходиться тільки розпіарений продукт, і навіть якщо ти глибина глибин і всесвітня незбагненність - це ще не гарантія того, що тебе розхапають, щойно ти підеш в тираж. А піаритися українським письменникам як? Або в колі собі подібних, або сіськами. Ну от як на сайті Останньої Барикади поетка Аліна. Але і тут не все так запросто. Щоби стати «своїм» у сучасній літтусівці, треба бути питущим, а щоби показувати сіськи, треба їх мати. Втім,  якщо з обома пунктами мажорної мелодії не складається, можна ще спробувати поголодувати десь привселюдно або влаштувати судові розборки. От тільки за цією самопіарницькою біганиною якось швиденько розтрушується по вітру харизма, та й писати щось путнє нема коли.  На професійних  літагентів грошей в українських письменників зазвичай нема, бо ж писати із ситого життя у нас здебільшого не починають (принаймні, гарно писати), а гонорари від українських видавництв є дивовижно мініатюрними - ну та це не закид видавцям, обсяги продажу українських книжок не дозволяють особливо розгулятися.  І тому розвелося в наших широтах стільки літературних відчайдух, що на адекватні рецензії здивованих критиків реагують старим панківським гаслом «нема сенсу нас обсирати, ми вже обісраними прийшли».

Я не стану зараз нити, що пара російських видавництв-монстрів заполонила абсолютно усі вигідні полиці в книгарнях і що нашому брату туди пробитися годі. І не стану розмірковувати про те, що все вартісне ніколи не було масовим. Але все ж зітхну разок-інший, що в Україні нема свого Пєлєвіна ,що піар - то минуще,  та й почну змінювати найближчий шматочок світу навколо, почавши, ясна річ, із сісьок та голодовки. А геніальні книжки нехай пишуть питущі, так вже і бути.