Перший раз це відбулося в дев‘яностих. Згадайте ці бурхливі мільйонні  мітинги і натхненні обличчя провідників нації. Пізніше з майданів і вулиць вони перемістилися до зали Верховної Ради (до речі, багато з них якимось дивом затрималися там і до цього часу) і вже полум‘яні заклики, звернення на кшталт (досі пам‘ятаю, як текли по моєму обличчі сльози замилування) – «Що ж ми за народ такий!?» – лунали цілком санкціоновано. І суспільство готове було йти, вірити і боротися до останнього подиху. Адже подихом свободи і незалежності було просякнуте саме повітря. І це стало першим шансом на перемогу.

Потім все якось… розсмокталося і пішло у слова. Такі ж полум‘яні і красиві.«Рух» розпався на купу інших «рухів», почалася війна амбіцій і… цілком по-людськи зрозумілий захват смаком «червоної ікри». Без усяких засуджень, варто пояснити цю метафору.

В нашій країні не було справжньої еліти, вся вона була успішно знищена, а якщо існують дійсні аристократи, то швидше за все це інтелігенція лише в «другому», можливо, в третьому (такі династії можна перерахувати на пальцях однієї руки) поколінні. Якщо взяти минуле нашої відомої і менш відомої суспільно-політичної еліти – майже всі вони з тих, хто з дитинства не «їв досхочу», а вигляд білого обруса, порцелянової супниці посеред обіднього столу викликало священний трепет. Можливо – заздрість. А, можливо, і ненависть.  

Тепер саме їх винесло на гребінь влади. І чи не вперше у своєму житті вони і самі намастили окраєць хліба не смальцем, до якого звикли за багато стражденних років страху і несвободи, а… червоною ікрою. Потім закортіло, що теж по-людськи зрозуміло, намастити такі ж окрайці всім своїм рідним і близьким. Послати діточок на навчання за кордон, забезпечити майбутнє онукам у вигляді невеличкого свічного заводчику, їздити світами, збираючи кошти на усілякі фонди в довірливої «діяспори»,  отримати нову простору квартиру, дачу, авто з власним водієм і т.п.    

Тому слова стали поміркованішими, а заклики – тихішими. Прийшла звичка до гарних бутербродів (читай: білих обрусів, супниці, італійського унітазу з підігрівом, зарплат, вартих подвигів Геркулеса, і  т.п.) А «наші вороженьки» мали якимось чином «згинути» самі по собі…      

Вбивство В‘ячеслава Чорновола мало довести його соратникам, що далі «все буде серйозно», що треба об‘єднуватися і діяти – планомірно і послідовно, а не сваритися, розподіляючи сфери впливу.  Але смак влади – спокусливий смак червоної ікри, якої так не вистачало в дитячому раціоні тодішніх провідників.  

І ще більше ніж з десяток років мало проминути до другого шансу – 2004 року.

Нагадувати про подальше – все одно, що ятрити рану багатьох ошуканих людей.Але один урок став незабутнім: ми можемо не тільки сваритися в маршрутках, обговорювати ціни на ковбасу і бідкатися на особисті негаразди – ми можемо бути іншими. «Іншими» не можуть бути наші правителі – вихідці з партійних і комсомольських структур і ті, кому смак «червоної ікри» дорівнює смакові свободи.  

Кажуть, що народ заслуговує на тих правителів, яких обирає. Формула безвиході. Найлегший спосіб виправдати абсурд свого існування і… заснути летаргійним сном.  Ще років на десять?  Так, можливо, за десять років постаріють і, дасть Бог, зійдуть зі сцени нинішні зірки шоу-політикуму. Але вони все ж таки встигнуть виховати для себе і під себе нових обивателів-нуворишів, котрі проводитимуть   свої чергові «діамантові бали» на кістках померлих від Голодомору (як це відбулося в цьому році).

Новий Майдан, як третій шанс, все ж таки довів, що летаргії не буде. Адже за податковим кодексом грядуть інші. Не менш жорстокі по відношенню до народу і не менш безграмотні, зроблені похапцем і нашвидкуруч. Отже, скільки має бути тих «перемог»? 

І чи можна вважати «ветування» лише одного з кодексів – перемогою?

Якщо так, то в такому разі треба побудувати на Майдані постійне наметове містечко: для студентів, котрі скоро почнуть організовано протестувати  проти змін в навчальному процесі, пенсіонерів, що незабаром боротимуться за пенсійні терміни,  власників квартир – проти змін в МЖК,  зрештою – для людей мистецтва, опущених «культурною політикою» нижче плінтуса, робітників і селян, яких ті ж політики не соромлячись називають «бидлом». І кожна кинута подачка буде вважатися перемогою.  

Скільки ж має бути цих «перемог», щоб дійти до остаточної?..