Що ж, недосказаність і недодуманість наших рефлексій є одним із головних симптомів того «самашествія», про яке написала Костенко.  Втім за всіма скандалами, піаровими і пірровими успіхами молодої української літератури та її окремих представників, лишилися недовисловленими, як на мене, деякі посутні речі. Про них коротко, навздогін паротягу укрсучліту й хотілося б сказати.

Ці романи є для мене знаковими щодо того світоглядного і психологічного рубежу, який перейшла українська колективна свідомість. Аби уникнути двозначностей, зазначу одразу, що літературу я розглядаю через призму її соціальної функції. Ця функція може бути різною: література як вид товарів і послуг, засіб виховання молодого покоління, інструмент поширення ідей та цінностей (зокрема, естетичних). У даному випадку мені йдеться про національну самосвідомість, її сучасні виклики і ті відповіді, які пропонують два конкретних автори у двох конкретних творах.

Думаю, що їхній сумарний месидж наступний: так далі жити не можна, слід негайно змінитися.

Свого часу подібну настанову сформулював у якості універсального імперативу Крішнамурті. Тому нашу ситуацію не слід вважати винятковою. Перед необхідністю змінитися повсякчас постає людина, група, спільнота і навіть людство в цілому. Але українська спільнота традиційно виявляє особливу упертість в небажанні змінюватися, тому й знадобилося таке спеціальне послання, та ще й у двох варіаціях, і невідомо, чи результативних…

Якщо вдатися до медичних аналогій, то роман Костенко – це епікриз, або ж конспект скарг хворого, а роман Шкляра – це чудодійна таблетка, під дією якої світ навколо змінюється невпізнанно.

Українство змучилося своїми нерозв’язними дилемами, воно страждає на психастенію, а залишки своїх душевних сил витрачає на обслуговування  усіх різновидів манії – манії переслідування, манії надцінних ідей, манії величі вкупі з комплексом неповноцінності та постгеноцидним рефлексом індивідуального (а не колективного) самозбереження.

Ліна Костенко докладно описала всі чи майже всі смислові, логічні й аксіологічні траєкторії, якими рухається ця хвороблива свідомість замкнутими колами своїх рефлексій. Іноді вона сама йде слідом за цією свідомістю, іноді безжально її викриває. Голос лікаря тут часом зливається з голосом хворого, але плівка і в цей час крутиться та незворушно фіксує драми асоціацій і дисоціацій. Особливо моторошно стає від оптимістичного фіналу роману. Таке враження, що самашедшому намалювали на стіні його палати відкриті ворота у світ з гірляндами квітів і усміхненими обличчями рідних і близьких.

Василь Шкляр подає цілком альтернативний смисловий континуум. У ньому все чітко й однозначно. Життя – одне, мета – одна, є вороги і є побратими. Для того, щоб жити в цьому світі, треба або перенестися уявою у відповідний час і місце (як це зробив автор), або перенести відповідні реалії та мотивації в наше сьогодення. Власне, на це й націлений роман, він дає систему координат, в якій українець виходить з манівців і психоаналітичних хащів на ясні зорі і чисті води діяльності, сенсовості, подвижництва.

Костенко кличе вийти з печери своїх страхів, а Шкляр пропонує увійти в колісницю своєї долі.

Хтось слідом за ними вийде й увійде.

Більшість поки що залишаться там, де є.

Але механізм перетворень вже запущений, і все залежатиме від ферментів, каталізаторів, зовнішніх і внутрішніх впливів. І зрештою народиться нова національна сутність. Література нам про це дасть знати.