Re: цензії
- 02.11.2026|БуквоїдУ перекладі угорською мовою вийшов роман Володимира Даниленка «Клітка для вивільги»
- 29.10.2026|Василь КузанРеалізм абсурду
- 27.10.2026|Юлія МанякінаМузика розшарпаної цілости
- 26.10.2026|Павло Пантелеєнко, філолог та вчитель Ліцею №304 м. КиєваПам’ять, що лікує забуття: 127 відлунь одного роду
- 23.10.2026|Тетяна Іваніцька-Дячун Лікарка-психіатриня, психотерапевтка, PhD, письменницяЖити, поки життя триває
- 22.10.2026|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськЗробити вибір
- 20.10.2026|БуквоїдКоли Попелюшка обирає бунт, а не принца
- 20.10.2026|Ірина ГолубІсторія, яку не розповідають без суперечок
- 20.10.2026|Ігор Бондар-ТерещенкоДві сестри і дівчина, яка колись була кішкою: українською вийшли повісті «Дві Лотточки» Еріха Кестнера та «Мінуш» Анні М. Ґ. Шмідт
- 19.10.2026|Євген Баран«Несолодкий дим деформованої війної Вітчизни»
Видавничі новинки
- Юлія Судус. «Переливи»Поезія | Буквоїд
- “Читай про рідний край”Книги | Буквоїд
- Павлюк Ігор. "Мезозой"Проза | Буквоїд
- Прозовий дебют Надії Позняк «Ти ж знаєш, він ніколи тобі не дзвонить…»Книги | Буквоїд
- Сащук Світлана. «Дратва тиші»Поезія | Буквоїд
- «Безрозсудна» Лорен Робертс: почуття vs обов’язок та повалені імперіїКниги | Буквоїд
- Ігор Павлюк. «Голод і любов»Поезія | Буквоїд
- Олена Осійчук. «Говори зі мною…»Поезія | Буквоїд
- Світлана Марчук. «Магніт»Поезія | Буквоїд
- Олександр Скрипник. «НКВД/КГБ проти української еміграції. Розсекречені архіви»Історія/Культура | Буквоїд
Авторська колонка
Стяги на стяги
Майже перша ночі. Львівський перон, російська мова. Так завжди перед посадкою на Луганський. Потяг «Львів–Луганськ», темне плацкартне черево, розігріте важким сонцем вдень.
Характерний запах всередині, він не символізує схід і захід, їхню поєднуваність, принаймні тут. Пиво вже не рятує, вікна глухо задрапані ще з майже часів Міленіуму. Поки що відсуваєш момент розуміння, що так буде більше доби. Рушили. Постіль, задуха, пропозиції чаю, все як завжди дорогою в країну териконів.
Зранку маршрутна міліція. Дивна, як все у нас. Спершу возик з пивом і веселою жіночкою, а за ним вони, з цивільним кодексом про заборону розпиття напоїв у громадському місці і наполегливими повторами «у мене своя робота». Співпраця - краще не вигадаєш. Наступної ночі вистрибую на перон в Алчевську. Навпроти тягнеться металургійний - темний велетень (в дев´яностих тут відстрілювали директорів, як на полюванні), притиснув землю собою, дихає жовтим в небо, не квапиться. Донбас - синонім масштабу. Це, напевно, через особливу степову стихію, відкритість простору диктує людині режим незамкненого серця. З вокзалу таксівкою - на балконі вже чекають. Душ, чарка, недовга розмова, міцний сон.
Вдень знову спека, будинок розпікається і не встигає вистигнути вночі. З вікна заздалегідь спалені чорні кургани - так називають там степові зони. Палять їх завчасно, контролюючи вогонь. Страх пожежі такий, що заборонено будь-що палити на подвір´ї. Кілька років перед тим під Луганськом згоріло чверть села. Рух вогню, кажуть, тоді не піддавався логіці. На одному з подвір´їв святкування срібного весілля закінчилось трагедією. Люди навіть не встигли сісти за столи - вогонь був голоднішим. Хто захоче - запросто знайде тут містику. Степ помстився.
Луганщина може заскочити незвиклих. Ці рядки - засторога. Шансон як тло. Дивна пристрасть водіїв до тюремного шансону. Брак романтики проявляється саме через таку форму. Причому водії ці зовсім не належать до колишніх «арештантів», мають абсолютно відмінну від згаданих психіку, інше зовсім життя. В громадському транспорті музику цю слухають всі - від малого до старого, жінки, молоді дівчата. Від цього чи не найбільше починаєш розуміти культурні дистанції, відстань, яку складно стягувати на будь-яких рівнях. І разом з цим згадуєш, що звідси Микола Руденко, з Белянки, поруч з Сутаганом, Василь Голобородько (Перевальський район), інші... Як це пов´язати з загальним тлом «Золотих куполов»? Тут пригадалась поезія Вольвача «Як мені пов´язати цей день»?, де він пошуковує у позафізичному вимірі відповідь на спільне Юрка Тютюнника і Супи (вуркагана з передмістя Запоріжжя).
Жіночки, що працюють у житлово-комунальних закладах. Українська у них запалює почуття власної величі за металургійний край, що (у чому вони тяжко переконані) годує Захід. Постава, мова, спосіб викладу, а головне бездоганне знання історії, особливо західних земель «во время Отечественной» виформовує «я вообще шовинистка». Це нокдаун. Її колега, парадоксально, але, заповнюючи бланки українською мовою, на всі двісті підтримує товаришку після мого зауваження «хіба я на урок історії прийшов?».
Російські прапорці в маршрутних таксі, машинах, навіть на поштовій скринці. Контрабанда ідеології. Маленький триколір як крайня точка ідеологічно-духовної інфляції тих, хто відповідає за мислення людей того краю. Не здатні витворити власну ідеологічну платформу, списують її, як учень з ослячої парти у школі диктант у сусіда.
Георгіївська стрічка. Тулять її всюди, де лиш є можливість. Це тут сприймається як відповідь на червоно-чорний прапор. Червоний прапор перемоги для багатьох навіть там заляпаний кров´ю, а тут вдала можливість підкинути символ тільки перемоги. І це знову два абсолютно різні світи, де одна сторона про другу (на рівні звичайних людей) знає дуже мало. Чомусь ще залишається на Донбасі питання про те, «а чи правда, що у Львові не обслуговуватимуть в магазині, якщо звернешся російською?»
Ці чотири підстави бути заскоченим насправді є сигналами про речі незворотного характеру. Дистанція поглядів розширюється. Істеричні крики лише збільшують відстань. Георгіївська стрічка і червоно-чорне знамено як символи контркультури одна до одної.
Історична аберація, що відбувається на сході країни, замовчування, стирання з пам´яті українського геноциду призводить до станів, що змінити їх буде вкрай важко. Переконувати кілька поколінь у цьому фактично неможливо. Ось і виходить ситуація, де не ігнорувати офіційні медіапропозиції влади мисляча людина не може і заразом опертись на плече сусіда також не вийде. Українство поволі заганяють у гетто.
Рецепти з цієї ситуації різні. Але дієвого не знає ніхто. Вибори, в які насправді вже мало хто вірить (йдеться про зміни як результат). Якраз змін не хоче ніхто. Совок зчаста промовляє з людей, що розмахують червоно-чорним по правому берегу Дніпра. Можна вже закладати у штатний розпис рад різних рівнів посаду націоналіст і оголошувати конкурс. Відсутність люстрації як єдиного реального виходу з цієї ситуації якраз підтверджує - зміни для українського життя чужі. Принаймні тепер. Є ще один рецепт, який можна випозичити в ІРА, але вочевидь, соловейко не співає ще на повен голос в серцях.
Коментарі
Останні події
- 02.11.2026|13:07У Відні презентували книгу «Українське весільне диво» за участю Наталії Кривди та VR-технологій
- 27.10.2026|18:411 листопада у Львові «Брати Гадюкіни» розпочнуть свій тур Україною
- 27.10.2026|18:38Від домашньої полиці до деокупованих громад Харківщини стартував третій «Книгозбір»
- 27.10.2026|18:14Наталія Ребрик: «Юрія Станинця не тішила перспектива стати провідним радянським письменником»
- 26.10.2026|16:16У Відні презентують книгу Вероніки Чекалюк
- 23.10.2026|10:51Від домашньої полиці до деокупованих громад Харківщини стартував третій «Книгозбір»
- 23.10.2026|10:20Українці визначили 35 знакових видань Незалежності
- 23.10.2026|10:04У Львові оголосили програму Третього міжнародного фестивалю «Земля Поетів»
- 20.10.2026|15:253-го листопада піаніст-віртуоз Євген Хмара запрошує у Львівську оперу на «Піано Терапію»
- 15.10.2026|16:58У Будапешті відбувся міжнародний книжковий фестиваль за участі України
