Про збірку Вольвача «Судинна пошта» почув ще скоріше. Автора цього читаю, тому на книжку чекав і першим ділом пішов на третій поверх до стенду «Ярославів Вал» питати, чи приїхав Вольвач, і чи є ця нова, нещодавно проанонсована книжка. Поета, кажуть, нема, але книжка є. Та й то, думаю, радість. А ще пропонують переклади П.Вольвача, Т.Федюка та В.Герасим´юка з білоруської поета-дисидента Володимира Некляєва, упорядник - Вольвач, передмова, хоч і коротенька, але доволі змістовна Михайла Слабошпицького. Про ці переклади взагалі мало хто знає, вже навіть після форуму (напевно тому я так зупиняюсь на паспортизації цієї книжки). Постать Некляєва доволі цікава. Людина, що опирається системі, в´язень сумління - це те, що має приворожувати українського читача, який вже на порозі подібних поворотів політичної історії. Звісно, книжку цю придбав, але був просто збитий з ніг пропозицією доволі приємних дівчат (представниць видавництва), яку вони назвали акцією. Вона полягала в наступному: «Якщо ви купуєте дві книжки, то третя - в подарунок». Я приємно здивувався, але коли мені показали книжку-метелик, я здивувався ще більше. Це була (зараз обережно - важлива мить пафосу) - поема Дмитра Павличка. Причому цю книжку я не брав до рук, її вклали в торбинку разом з купленими. Я не застав тих часів, про які мені вже розповідали, що у магазині, купуючи праску, тобі могли додати відро. Тут лишається сказати словами Лесі Українки: «Чи тільки те й святеє, що старе?». Ось у такий спосіб через «Судинну пошту», контрабандою «перегнали» поему Павличка. Історія, як на мене, доволі весела. Зрештою, її не можливо не сприйняти символічно. Дивує лиш, що опікуються людиною, яка ніколи не була авторитетом, яка політично, а відтак і світоглядно змінна за своєю природою, існування якої у просторі культури нагадує українцям лиш про гнучкі хребти їх «поводирів». Це не залежить навіть від тематики, що вони її скоріше псують своїм творчим втручанням. В країні вже давно назріває гнійний пухир, який не здатний вибухнути, а вижирає все глибше і глибше гуманітарний простір.

Студентам у вузах пропонують літературознавчі праці Семена Шаховського. Праці людини, яка виключно «виживала» у тих умовах з кредом - «помри ти сьогодні, а я завтра», за словами Михайла Осадчого (українського в´язня, дисидента) він «допомагав відправляти людей на той світ», писав доноси у 30-х. Тепер його прагнуть поставити у традицію, і частина анемічної академічної спільноти покірно покивує головами. І тут малюється проблема. Хіба можна ставити якісь вимоги Табачнику, якщо руйнація відбувається всередині, якщо немає принаймні історичної люстрації, не говорячи вже про сучасну? Українське середовище, не маючи слабкого імунітету, виштовхнуло би як чужорідне тіло «любителя дамських оплєух». А імунітет цей слабенький саме через розжиження отакими сумнівними історичними постатями гуманітарного простору. Список тут можна виставити такий, що задимить клавіатура.

Хабарництво у вузах, яке як розпочалось у дев´яностих, так і триває без траєкторій спаду. Результати соцопитувань щодо цієї проблеми просто дикі. І тут наступна проблема. В українських вузах триває не конфлікт поколінь між старшими і молодшими (часто це подається як конфлікт ґенерацій на базі світогляду). Але ж не вся молодь прагне змін у підходах, це скоріше непорозуміння між тими, хто бере хабарі і хто їх не бере. Конфлікти формуються саме на цій, а не на віковій платформі. Ці моменти прекрасно представлені у романі Степана Процюка «Руйнування ляльки». Складно зрозуміти, як можуть ходити у гуманітарних колах нелегальні фінансові потоки від студентів до викладачів, коли з кафедри людина розповідає про Хвильового, Зерова, Багряного... Це повна атрофія емпатії, найбільш притаманна чиновникам, ця хвороба проникає у колись духовно найтендітніші структури суспільства. Для того, аби давати під зад професору Табачнику, потрібно принаймні відчувати власну чистоту.

Ще одне веселе місце. Спілка письменників України у адекватної людини здатна викликати лиш усміх. Ця установа стає вже якимось центром розваг. Фінансовим для Яворівського, Крима і їхнього обслуговуючого персоналу, розважальним просто (без фінансів) для, наприклад, львівської філії. Забавним є те, що протичинять один з одним з одного боку Марія Якубовська з її віртуальним німбом святої мучениці за правду, а з іншого - старенький але зовсім не вимогливий до Яворівського і через це дуже зручний Роман Іваничук, а з ним нікому не знаний Ярослав Камінецький. Кажуть останній - поет. Мету існування Спілки тепер можна визначити. Насамперед розважальна, бо інших функцій вона поки що не здатна не те що виконати, а навіть заявити. Членів Спілки поставили знову перед вибором: або депутат Яворівський, який перекрався вже до решти (один його костюм потягне на місячний регіональний спілчанський бюджет, колись ви бачили українського письменника за кермом «Мерседеса»?, маєте нагоду подивитись), або авантюрна Якубовська. Багато хто розуміє, що це - вибір без вибору, говорять про це за кавою-пивом, але ж у Києві сказали!.. Рука не піднімається проголосувати «неправильно». Ну що ж - колишня виправка дає про себе знати. І паразитарна постать Яворівського знову на постаменті.

У нас ментальність переляканого 37-го року, коли всі шепочуть по кутках одне, а як приходить до голосування, голосують як заповість семафор, і заразом при тому усі хором, увага! з благородним гнівом обурюються з приводу помахів руки у Верховній Раді Чечетова. Ну хіба ж це не кумедно? Спробуй сказати щось - заулюлюкають. Подібне не новина, про це і у Станіслава Тельнюка почитати можна. Інша справа - потрібно розуміти звідки походить оце бажання зацитькати.

Не менше дивуються у нас метри, чому письменника викинули за поле суспільного впливу. У 37-му автор міг отримати п´ятикімнатну квартиру (як її отримав багато хто), а міг - кулю в потилицю за власне сумління (як і її багато отримали). Тому оці трени про незапотребуваність віддають лишень власною вадою. Сильного автора в Україні не любитимуть ніколи, будуть звертати на нього особливу увагу, бо це завжди проти течії. І цей рух подібний не на тихеньке шамкання і написання банальних звернень, від яких навіть, як від мух не відмахуються «нікчемні люди з нікелю й пластмаси» на Банковій, а робити це так, як робив це у прозі Ульяненко, як робить це Пашковський (на жаль, тепер вже чомусь більше у публіцистиці), з відчуттям, що назад дорога закрита. У поезії ж, крові не давав «тихо іржавіти у млявих жилах» Вольвач, хоч зараз він і перейшов на більш спокійний рефлексивний ліричний тон, вже більше занурюючись у власне минуле. А молоде покоління 2000-их чомусь обходить у тематиках соціальні обурення, гнів від постійних політичних промахів. Ця територія залишається за поколінням колишніх «шестидесятників». Трохи про це писав Ірванець, але у цього автора тема перетворюється у певний ігровий акт, що спонукає лиш до сміху - не більше. Тематичний пуант буде виконано, але коли?

З усіх цих описаних рудиментів совка можна весело посміятись, але вже починають боліти м´язи обличчя. Сміх добре, але в міру.

Львів
25 вересня 2011 р.