І що цікаво, звідусіль прийшли відгуки, що тексти гарні і вони їх, як-то кажуть, «беруть». Повіривши в такий «метод», я й жбурляв листи з текстами до різних видавництв. Не можу сказати, що мені зовсім не відповідали. Однак здебільшого відповіді зводилися до такого діалогу.

— А романи є?

— Немає, на жаль.

— Дійсно, на жаль, ну будуть — надсилайте.

Щоразу по такій розмові, слухаючи короткі гудки у мобільному, я думав: «Ну як так, ну чому оповідання нікому не цікаві, чи може це мої оповідання нікому не цікаві?» Наприкінці 2012, я, попри попередні невдачі, знову «зіграв у Шукшина». Почекав кілька днів. Тиша. Ну, значить, так і буде. Аж раптом дзвінок з невідомого номера.

— Руслан?

— Я.

— А у вас ще тексти є?

— Є.

— Вишліть мені.

— Та не питання, а хто це?

— Петро Мацкевич, видавництво «Кальварія», до речі, а ви давно пишете?

— Та давненько.

— Дивно, що я вас раніше не знайшов.

Поклавши слухавку, я кілька хвилин сидів мовчки. Виходить Шукшин був правий і його метод дієвий? Низький уклін класику.

А тепер про майбутнє. З 13 вересня книжка моїх оповідань «Гагарін і Барселона» вже в книгарнях. Зустрічайте!