За кілька тижнів безперервних мітингів Майдан змінився, поставши як арт-локація, а простіше – арт-поле, на якому разом із зразками соціальної поведінки зростають нові мистецькі коди.

Спонтанні прояви солідарності митця і суспільства завдячують тим якостям, які раптом виросли тут одночасно з наметовим містечком. Поступитися місцем, поділитися їжею, перепросити, допомогти слабшому чи просто тому, з ким опинився поруч, посміхнутися, бо саме посмішки завжди так бракувало на київських вулицях. І усвідомлення себе як волонтера скрізь, вже за межами Майдану, коли рушаєш ближніми і дальніми кварталами, у яких так багато усього й одразу – машин салонів італійської сантехніки і мотоциклів з фастфудом, автобусів із міліцією за тонованим склом, шевроле і мерседесів із прапорцями, перехожих, загорнутих у широкі полотнища прапорів, і отців у ризах.

Майдан вписався у місто як простір, наповнений новим, адекватним часові, мистецтвом. Метафори вчуваються тут вже в самому повітрі, треба лише їх помітити і зловити. Вони – як сніг, що падає з нічного неба на вічне літо українських двокольорів, а потім прямує до бочок для обігріву, але тане ще у повітрі, не встигаючи торкнутися рук, простягнутих до тепла. Повітря Майдану має свої особливі ноти, пов’язані саме з цим теплом від бочок, навколо яких гуртуються. Це поєднання запахів диму, ладану і металу.

Тут народжуються бренди, які не потребують тендерів і розкруток, засідань експертних комісій і преміальних виплат, але можуть представляти нашу країну за кордоном у світлі вигіднішому, ніж талісмани чемпіонатів з футболу. Цьогорічна київська Ялинка заслуговує на власну виставкову площу в українському павільйоні на одній з майбутніх бієнале. Фортепіано між барикад і кордонів міліції є яскравим зразком національного вуличного перфомансу. Миттєвості, яким щастить потрапити на очі митцям, і митці, яким, у свою чергу, щастить їх зловити, творять не одну пронизливу короткометражку. Гасла, акумулюючи суспільні імперативи, створюють разом із художниками непересічність сучасного плакату.

Я запитала себе, чому Майдану не загрожує кон’юнктура, адже це мистецтво можна розглядати як таке, що виконується певною мірою на замовлення? Відповідь приходить одразу. Майдан є ще й часом, а не лише простором. Тією граничною ситуацією, у якій опинилося суспільство і його артисти, котрі першими відчувають брак Свободи як неможливість творчості. Відповідним символом безвиході є інший майдан, у іншому українському місті, майдан, що одного дня опинився за ґратами. Разом із іншою ялинкою, яка ніколи не зможе стати артефактом.

Граничність Майдану – це тонка смуга кривавого світанку 30 листопада. За нею лишилася ніч, поглинувши наші минулі аргументи, справи та інтереси, які колись здавалися такими важливими, але раптом зникли. З нього почався новий день, бажано безкінечний, і страх нової ночі. Свобода руху Майдану – це маятник, що коливається між страхом і радістю, і, як би нам не хотілося збільшити амплітуду цих коливань, поки Майдан триває, межа його тривання визначена досить чітко.

Мистецтво, створене в цьому часі, приречене на свободу. Кон’юнктура прийде пізніше, коли зникне загроза насильства і кровопролиття. Поки поети і музиканти зупиняють комунальну техніку і будують барикади, вони не схиблять. Бо саме вони найгостріше відчувають лезо одного світанку, тонке лезо «пан або пропав», без жодного наркозу ейфорії.