Під час Революції Гідності в «Українському дому» зібрали «Бібліотеку Майдану». Нею користувалися наші повстанці в часи відпочинку. Саме книгозбірня однією з перших зазнала атаки «беркутів», котрі відбили приміщення собі. Книжки, навіть російською мовою, виявилися для них чимось чужим, не зрозумілим, а значить – небезпечним. Щоправда, коли 20 лютого 2014 року ввечері я разом із незнайомими людьми прибирав «Український дім» від слідів життєдіяльності силовиків, окремі книжки знаходив серед кинутих під час поспішного відступу особистих солдатських речей. І взагалі, частину бібліотеки розтягнули, що непрямо підтверджує – принаймні серед солдатів строкової служби були нормальні люди. Котрим книга потрібна для загального розвитку. 

Улітку було кілька ініціатив із збирання книжок для Східного фронту. Перевіривши, що несуть, я трохи заспокоївся: книги були не нові, але потрібні, актуальні й корисні – від Джека Лондона й Ернеста Хемінгуея до Джеймса Чейза та Василя Шкляра. Але коли восени побачив, що несуть пораненим у Центральний військовий госпіталь – попросив у Бога пробачення, зібрав «оте» й провів смітникову люстрацію. 

Недавно Сергій Жадан подзвонив із підконтрольної Україні частини Донбасу та переказав із перших вуст: наші солдати на блокпостах дуже хочуть книжок. І навіть висловили побажання щодо авторів та жанрів. Тому мій проект «Книжкова Сотня» підключився, книги для фронту збираються. 

Це означає лише одне: всякий, хто хоче мати бодай невеличку бібліотеку, ніколи в житті не здасть країну ворогу. Говоримо насамперед про зовнішнього. І потреба наших хлопців у читанні, причому – читанні вибірковому, а тому – свідомому, свідчить про сформований проукраїнський світогляд та стійкий моральний дух. 

Але разом із тим час показує: книги й бібліотеки потрібні не лише для фронту. Скажу більше – в тилу їх потребують не менше, а навіть більше. Адже там, де читають, нема війни й сепаратизму. Ватна орієнтація, звісно, має місце навіть у Львові, не кажучи про Київ. Та ватники проявляють себе значно менше на фоні читаючих, озброєних книжками мас. 

Книгарні є не всюди. Натомість бібліотеки збереглися. Тому їхнє оновлення, нехай власними силами, реалізуючи скромні можливості «Книжкової Сотні» - ось ділянка фронту, яку можна й треба обрати для себе всім бажаючим. Де в бібліотеках є актуальні книжки – там захищені тили. Значить, хлопці на блокпостах можуть стояти спокійно. Їм є, кого й що захищати.

Виявляється, не лише мені приходить таке в голову. Цитую фейсбучний пост Олени Максименко:   

«Останнім часом багато доводиться їздити по селах та провінційних містечках. Те, що я бачу і розумію, не новина, проте по-новій цим проникаюся. Розумна-активна-вольова фб-спільнота - то настільки мізерна частка нашого електорату!!! Більшість - це вкрай депресивний і бідний люд, котрий радо віддасть свій голос якщо не за гречку, то за того, хто перекриє прогнилий дах у сільській школі, приміром, або ж залатає убиті вщент (кортіло написати грубіше) дороги. Або ж просто привітно поспілкується.
Зустріла днями жінку, в якої чоловіка не відпускають на ротацію з квітня місяця! Бідолаха покірно пакує на передову передачки двічі на тиждень, і їй навіть на думку не спадало добитися законної відпустки, звернутися до військкомату, влаштувати пікет чи бодай висвітлити проблему в ЗМІ. Ну тобто навіть натяку на ідею не виникає робити хоч якісь кроки». 

А далі – очевидний висновок: 

«Тільки потужні освітні проекти, тільки хардкор. Книжки в бібліотеки, інтелектуальне кіно, зустрічі з правниками, лекції-майстер-класи-спілкування... Люди відкриті до нового, люди радо ідуть на контакт. Люди не дурні, вони просто в глибокому анабіозі. Без підняття рівня освіти та соціальної позиції нашої більшості цей лід не зрушиться». 

Як бачимо, книжки для бібліотек, особливо – міських, районних та сільських, і є отой культурний тил, який треба забезпечити, аби здобути перемоги на культурному фронті. 

І не лише культурному. 

P.S. Ця колонка є водночас закликом до всіх, хто готовий допомогти в справі регулярного пововнення провінційних бібліотек актуальними книгами. Звертатися можна і треба до мене.