Серед декорацій – Париж і Харків, Дебальцеве і Берлін, Холодна Гора і Монмартр, театр «Березіль» і цирк «Муссурі». Серед героїв – Маланюк і Донцов, Фройд і Денікін, Серьожа і Ґеббельс. Серед дійств – кулінарія, шпигунство, секс. Словом, «обережно, двері зачиняються», бо вас знову запрошують у захопливу подорож яскравими літературними світами – у справжню альтернативну реальність! – звідки вам не захочеться вертатися в сіру прозаїчну дійсність.

Коля Ван

А якби дід не вернувся тоді з американської зони, куди він вже виїхав, в Україну, де залишилася родина, і де його ув’язнили, то я міг би кілька років потому завітати до нього, скажімо, у журналістській справі, в його величезну квартиру на авеню д’Ейло неподалік Трокадеро. Слуга провів би мене до кабінету, де над каміном висіла дідова копія картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Я кивнув би Донцову на підвіконні, глянув, чи відіграли в карти білу шовкову сорочку, помилувався б Залізним хрестом… Кабінет був би обставлений важкими старовинними кріслами, оббитими гобеленами, на кріслах були накидані французькі та німецькі ґазети. В одній з них я зауважив би свою статтю «Унітази для Европи» про неминучість війни. На стінах було багато інших дідових картин – портрети Шерлока Голмса і Валера, краєвиди Дністра і Хотинський замок, стояли скляні вітрини з численними кубками, статуетками, скарбничками, залізними хрестами – я завжди знав про дідову любов до антикварних речей. «Валере, ти ж як молодий Дюрер!» – згадав би я при цьому його вигук. «Коля Ван», – називав його, Миколу Івановича, мій старший брат. Так, як Ван Донгена чи Ван Гога. Тут же, в кабінеті, стояли б дві величезні дорожні валізи з пароплавними і готельними наклейками – дід щойно повернувся б з Лондона і не встиг розпакуватися. Але довго я б не роздивлявся. Він увійшов би до кімнати м’якими кроками, з радісною посмішкою, як на своєму портреті, і я би зауважив, що він позує не тільки в мистецтві, але й в житті.  Бачив мене дід, ясна річ, не вперше, але оскільки всі вони дивилися здебільшого на Дюрера, тобто на Валера, то він мав би грати роль людини, ощасливленої візитом ресторанного критика. Літературного, підказав би я, але він лише мовчки б відмахнувся, кивнувши на мої «Унітази» в ґазеті, мовляв, ти досі в їхньому комунгоспі, або кобилгоспі, як казав Валер, запахнув би поли шовкового халату, бо білу сорочку урки програли в карти, блиснувши білою пещеною рукою з крупними перснями, і заклопотано спитав:

– Ти не бачив мою ліву манжету?

Ігор Бондар-Терещенко. Загублена манжета. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2026. – 160 с.

Придбати книжку можна тут:

https://www.Yakaboo.ua/ua/zagublena-manzheta.html