Пригадую, саме там ми з приятелями вийшли вранці зі свого студентського гуртожитку і рушили вбік центру, розсікаючи, наче похмільні крейсери, паводок школярів, що заполонили вулиці і площі, маршируючи нам назустріч з букетами, плякатами і барабанами. Натомість ми йшли у зворотній бік, кайфуючи з того, що нам не треба туди, куди й всім – до школи, на роботу, на потяг чи літак, щоб дістатися в якісь несусвітні далі. Евфорія від цього перекривала згаданий ранковий стан, бо навіть у найближчі місця відпочинку публіки нам так само не треба було поспішати.

По-перше, як той казав, «я був у Мавзолеї, я Леніна бачив» (в гробу, ясна річ), по друге, навіть не «всі кажуть Кремль, Кремль…» сприяли нашій нехоті туди брести, як герою цитати, а те, що наше «місце сили» було в цей ранковий час ще зачинене.

Але ми точно знали, що поки, значить, ми до нього добредемо, воно, дай Бог, обов’язково відчиниться, лякаючи клясика відсутністю вермута і втішаючи решту його читачів наявністю вічнозеленого в цих широтах «Жигулівського» пива. Яке так добре «розпивати» на виду в заклопотаної ранкової публіки ще й під бадьорий «Марш ентузіястів», що гримів з усіх гучномовців тієї осінньої радянської пори.