Дві тисячі гривнів купюри і поличчя Стуса. Хіба Василь Семенович сього хотів! 

– Дмитре, га? – звертаюся до його сина. 

Діму я знаю давненько. Ще тоді не розвалився був осоружний Союз. Я ж працював у видавництві «Веселка». Як грім серед ясного неба на робочому столі задзеленчав телефон і чергова у вестибюлі повідомила, що на мене чекають. Досі мені невідомі: Дмитро Стус (син поета), Юрко Покальчук (кум В. Стуса), Ігор Боднар (однокамерник Л. Лук’яненка) запропонували мені видати книжку «Вікна в позапростір» Василя Стуса в оформлені Опанаса Заливахи. Мовляв, витіювато кажуть, вони чули, що я міг би се зробити! Пошкрібся я за вухом:

– Казала Настя, як удасться. Спробую…

У видавництві на першу верстку ніхто не звернув увагу, а коли друга потрапила до рук завредакції, знялася буча. Мене викликав до себе директор «Веселки» Ярема Гоян і невдоволено розводить руками:

– Ярославе, що будемо робити?

Дурня вдаю:

– Що маєте на увазі, Яремо Петровичу?

– У верстці, в «Таборовому щоденнику», Стус недобрим словом відгукується про Івана Драча, Володимира Яворівського, Дмитра Павличка. А вони ж, павлодраяворівські, тепер наші поводирі національно-визвольних змагань. Упаде тінь на них…

– А ви, Яремо Петровичу, зателефонуйте кожному з них і скажіть, що у видавництві «Веселка» готується до друку книжка Стуса, й у якій згадуються недобрим словом їхні ім’я та прізвище. Почуємо, що вони скажуть!

Безпорадно прислухався Я. Гоян. Спочатку зателефонував І. Драчу, той, нічого не вдієш, утямив, що пахне смаленим, дав згоду, щоб друкували «Вікна в позапростір» без купюр. Так само погодився і В. Яворівський. Один з святої та божої сьої трійці Дмитро Васильович уперто закомизився. 

Павличко зняв ґвалт. Не забарився, негайно приїхав до видавництва й у присутності розгубленого директора «Веселки» хвать мене за груди, давай погрожувати. Стою, мов укопаний, лишень уїдливо кажу:

– Дмитре Васильовичу, вас зачекалися на мітингу. Нема кому, крім вас, виголосити палку промову.

Збагнув Павличко, що зі мною каші не зварить, сердито махнув рукою, суворо кинув Я. Гоянові:

– Яремо, розберися з ним.

Ні в сих і н в тих Гоян, як завше, у вишиванці натякає мені таки зробити пропуск у верстці де мовиться про Д. Павличка.

– Нізащо, – затявся я. – Не встигли переховати Литвина, Тихого й Стуса, а вже знов за своє…

– Гаразд, – позичив очей у Сірка, каже мені директор «Веселки». – Сходи до Жулинського та попроси Миколу Григоровича, щоб написав передмову й обґрунтував, чому ми друкуємо без купюр Стуса.

– Так передмова вже є – Юрка Покальчука.

– Нічого… Нехай буде й післямова, – наполіг Ярема Петрович.

Академік Жулинський, який звик за будь-якої влади догоджати і вашим, і нашим, виручив. Обґрунтував, написав післямову до «Вікон в позапростір». Перегодя підверстали її, післямову, до другої верстки. Та не став я чекати вихід у світ вистражданої книжки. Розрахувався з видавництва та влаштувався на роботу до Анатолія Сєрикова у «Пам’ятки України», точніше в місячник «Старожитності».

Нині «Веселкою» опікується Сергій Поночовний. Уже видавництво перевидало Котляревського з ілюстраціями Базилевича. Чому б не перевидати Стуса «Вікна в позапростір». Двохтисячна гривня купюри нацбанку лише підтримає Стуса! Саме на часі.