«Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри» є вже третьою частиною «навчального посібника для політиків, журналістів, політологів із написання, переписування та удосконалення Конституції України». Якщо ви не належите до заявлених адресатів, то завважте: непідготований читач ці триста сторінок з ілюстраціями так просто не подужає. З перших рядків книги відчувається, що її автор – не лише журналіст і телеведучий, а й доктор історичних наук. Данило Яневський використовує не тільки легку розмовну лексику, а й максимально точні терміни, від яких у не-спеціалістів голова пішла б обертом: на кожній сторінці як не «демісія», то «прелімінарний», як не «імплементація», то в крайньому разі modus vivendi… Та й специфіка матеріалу іноді вимагає від автора вживання в одному реченні такої кількості незвичних абревіатур, що мимоволі «гальмуєш», хоча Яневський чесно кожен перший раз пояснює, що це за скорочення.

Усе одно хотілось би вірити, що заявлений наклад – 1500 примірників – виявиться замалим для кількості людей, здатних цю книгу прочитати й поцінувати. Тим більше що йдеться в ній про одну з найбіліших плям української історії – період 1919-1920 років, про який навіть один із цитованих Яневським авторів-очевидців пише, що в історії тогочасної України «сам чорт нічого не розбере».

У «Проекті «Україна»…» немає позитивних персонажів. У процесі читання проймаєшся ненавистю й огидою до всього тогочасного політикуму, хоча Яневський і намагається бути коректним. Структура книги теж максимально коректна – як тільки згадується якийсь значущий персонаж, додається його стисла біографічна довідка, а кожен розділ резюмується висновком автора (якщо книгу прочитати важко, але дуже кортить, можна цими висновками і обмежитись).

Власне, яким чином могло функціонувати утворення з гордою назвою «Директорія» і чому все опинилося там, де опинилося, Данило Яневський уявляє собі досить чітко і викладає впевнено й послідовно. Якби ішлося про наших сучасників, ми б могли судити про ступінь об’єктивності, а так залишається лише погоджуватися з усіма аргументами Яневського, покладаючись на його компетентність, і вірити, що при написанні книги він не приховав від нас нічого важливого. Пересічний читач сперечатися з Яневським не зможе – для цього треба посидіти в архівах стільки, скільки сам пан Данило, та попрацювати з першоджерелами… Тому залишається лише зануритися в бездоганну внутрішню логіку цієї книги і визнати, що українські урядовці мало змінилися за останню сотню років. До болю знайомі цинізм, казнокрадство, шизофренія, брак освіти, себелюбство… Друга УНР була приречена ще до початку – але відстежуючи крок за кроком її шлях до безодні, мимоволі сповнюєшся радості: як-не-як, наша держава протрималася на плаву вже замалим не двадцять років, а не півтора, як УНР-2, хоча керують нею політики, не набагато кращі за своїх попередників…

Надія Діброва