Останнім часом можна бачити активний прорив кордонів, репрезентацію українських письменників на інших національних теренах. Зокрема, у книжці перекладів поезії Ігоря Павлюка, що видана у Нью–Йорку. Переклад виконано російською та англійською мовами, виконавець останньою — Юрій Лазірко, який є також автором поетичного корпусу цієї книжки. Не говоритиму про якість перекладу — це територія перекладознавців, але у довільній добірці поезій Павлюка хочеться упізнати сховану за лаштунками поетичних слів подобу автора, через яку пізнаватиметься українська література на інших культурних територіях.

У цій добірці поезій можна наштовхнутись на використання автором образів, які задають параметри певного смислового коридору для читацьких алюзій, дають своєрідну «наводку» на певний настрій, смисловий контекст, створюють рваний темпоритм поетичного говоріння: «А шрами на правій, / Що хрест і перо полюбила / І п’яної шаблі / Тримати змогла рукоять. / Придумано струни, / Тугі, безкінечні, як жили. / Придумано м’якуш / І кулі червону печать. / Ту дірку від кулі / Уже не затулиш тим хлібом, / Коли попливе під ногами / Гаряча земля». Ці рядки володіють можливістю стимулювати читацьку рецепцію до стрибків в історичний час, «довигадувати» собі образ ліричного героя за допомогою постатей Володимира Сосюри, Симона Петлюри, Євгена Маланюка, інших — тих, кому не заважали пухирі на руках від шаблі тримати письменницьке перо. Звісно, це суб’єктивна рецепція читача, але тут ідеться про те, аби показати, що художній матеріал поезій Ігоря Павлюка є добротним плацдармом для вправ нашої національної пам’яті, він здатний кликати з архівів свідомості історичні постаті, оживляти їх, надаючи їм людської чуттєвості.

Слід окремо сказати, що використання ненормативної лексики загалом не притаманне поетичній артикуляції Ігоря Павлюка. Обходиться він у своїй розмові без цього, зберігаючи у такий спосіб цнотливість сказаного, але подекуди не цурається експериментів у плані форми вірша, надаючи їм жорсткого темпу, коли рядок складається з одного–двох слів: «Тим, що сидять тут, / Не раз довелося / Братися за наган. / Шрами у них, / «Татуйовки» сині... / Бляді... і мало слів. / Що їм до віршів, / До батьківщини, / До журавлів?». У подібний спосіб формальної забави утворюється своєрідний темп, коли придихами «розбивається» пунктуація. Це викликає алюзії на те, що колись писав Юрій Липа про гекзаметр — начебто цей спосіб віршування виник з темпів людського дихання.

Одним із найсильніших текстів цієї добірки є поезія «Христос». Тут автор ворохобить читача, показує сучасну синонімію буденного і сакрального, «розбожнення» людини, яка ставить кому між походом до церкви та до супермаркету. Ці два «заклади» поволі стають рівнозначимими у нашому житті. Але заразом він творить образ Христа як того, хто порушує конвенцію, збентежує: «Вітер метро — запах тунелю, / Яким у вічність душі вертепні летять. / Прийшов Христос, як у пустелю: / Не розп’яли... / Сіли. / Їдять. / Владу «ругають» земну й небесну. / Натовп стиснувся в кулак і затих. / Хреста по спині поплескали ніжно, чесно, / Питаючи — за тих він, а чи за тих... // А він, хто втомився від революцій, / Підкинув суху галузку в старий вогонь / І запитав, як колись Варраву: / Як вони звуться? / Бо він був тесля. / І цвяхи цвіли / Із його / Долонь».

Чи читатимуть іноземці поезію Павлюка, мені особисто сказати складно, оскільки це залежить від багатьох факторів (реклами і всякого іншого маркетингового підходу), але якщо вже візьмуть до рук цю добірку, прочитають, то те, що поетові повірять — це точно.
Богдан ПАСТУХ