Тепер Андрія ЛЮБКУ, молодого поета, перекладача та есеїста, автора збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007), «ТЕРОРИЗМ» (2008), знають ще й як талановитого прозаїка. Та ще не встигла його перша збірка оповідань «Кілер» посісти своє місце у рейтингах «Книжка року» та знайти прихильників серед поціновувачів прози, як письменник підготував для читачів ще одну книжку — цього разу знову збірку поезій. Секретами такого «міжжанрового маневрування» та іншими цікавими думками (а також гарним настроєм) він поділився з «Днем».

— «Кілер» — перша прозова книжка. Що змусило покинути вже добре знайому царину поезії і вдатись до написання прози?

— Чесно кажучи, нічого не змусило. «Кілера» я писав три роки — це досить довго. Одинадцять оповідань за три роки. Тобто насамперед ідеться про те, що я писав ці оповідання не як книжку, а як кожен текст окремо. Коли їх трохи назбиралося, то виявилося, що вони цілком можуть вжитися під однією обкладинкою. Наскільки я пам’ятаю, перше оповідання з «Кілера» я створив у Кракові: починав записувати на папері вірш, а він раптом мене «не послухався», перша фраза стала довшою, почала обростати словами, і вже на четвертому рядку я пересів за лептоп і почав писати оповідання. З прозою сталося так, що від мене втік, до того ж, досить нахабно, вірш. А потім сподобалося конструювати сюжети, вигадувати долі та списувати з реального життя характери людей.

— Наскільки для тебе різнився процес створення «Кілера» від написання віршів? Що було важче писати і що принесло більше задоволення?

— Мені було навіть цікаво писати оповідання, бо вірші пишуться по-іншому, адже ти чекаєш, поки він тобі прийде, поки напишеться, ти чекаєш того, що називають «натхненням». Неможливо собі, наприклад, запланувати, що в серпні 2012 року я напишу п’ятнадцять віршів, бо найвірогідніше, що не напишу жодного. З прозою справа інша — ти можеш над нею працювати, якщо маєш задум. Це така систематична, дисциплінуюча праця, мені це було цікаво. Зрозуміло, що прозу писати важче, бо тобі довше потрібно витримати темп, хоч би й стилістичний. Вірш — це подих, проза — дихання, система дихання вкупі з легенями, носом, всілякими бронхами, захворюваннями, курінням, киснем, кашлем. А вірш, знову таки, — це радість, вигук, крик або навіть пісня; ось така й різниця, якщо я її сам правильно розумію.

— Твою останню книгу варто сприймати, абсолютно абстрагуючись від поезії, чи «Кілер» є радше її прозовим втіленням? Розкажи про автобіографічні моменти в книзі.

— У мене немає якоїсь чіткої позиції, як саме треба сприймати «Кілера». Зрозуміла річ, я сприймаю все це разом, як систему мостів і переплетень, але розумію, що для читача і літератури взагалі більше важить конкретна книжка, саме її прийнято сприймати як цілість, як факт історії культури. Існує, втім, серйозна різниця між моїми оповіданнями і моїми віршами: вірші я пишу про себе, про свої падіння, гріхи і злети, про свої власні страхи і найінтимніші мрії, а мої оповідання — чистої води фікція, вимисел, там вигаданий сюжет і герої. Я міг у когось із реальних людей щось позичити, так я зробив, наприклад, позичивши в свого друга Андрія Шекети фразу «Так ми Україну не побудуємо!» для оповідання про ідальго. Решта ж — плід моєї власної уяви. Тим і цікаво писати, що не знаєш, що саме буде в наступному реченні. Ти вигадав якогось героя, пишеш про нього, а потім він тобі набрид — і ти можеш його вбити, на нього може наїхати машина абощо. В цьому весь кайф — у невіданні того, що в твоєму тексті трапиться в наступний момент.

— Було багато критики стосовно «Кілера», й ось він увійшов до списку семи найцікавіших книг. Чи є це для тебе важливим показником, і як ти взагалі ставишся до читацької думки? Вона має вагу, чи ти пишеш радше для особистої сатисфакції?

— Це було приємною несподіванкою, я вдячний експертам рейтингу «Книжка року» за таку увагу. Загалом я, зрозуміло, пишу для читачів, але роблю це так, щоб це приносило задоволення мені. Іншими словами кажучи, читачам — книжка, мені — процес писання. В Україні взагалі важко з таким делікатним жанром, як оповідання, всі видавці чекають від письменників тільки романів, великої прози. Всі чомусь упевнені, що книжку оповідань ніхто не купуватиме. Натомість я вдячний видавництву «Піраміда» і Юрію Винничуку, які сказали, що оповідання не тільки можна, а й треба видавати. В цьому є своя логіка — оповідання швидше читається, ти його можеш прочитати, скажімо, в довгій черзі чи під час поїздки в метро. Словом, ті видавці, які не розуміють «фішки» оповідання, сьогодні однозначно програють.

— Література як вид мистецтва має відігравати якусь соціальну роль, чи потрібно сповідувати ідею «мистецтво заради мистецтва»? Ти, коли пишеш, задумуєшся над тим, як сприйме написане читач?

— Знаєш, це дуже об’ємне й важке запитання. Я вважаю, що література вже самим фактом свого існування виконує певну соціальну роль. Коли мене питають, наприклад, чому я не пишу громадянської, патріотичної лірики, то я відповідаю, що сам факт того, що я пишу вірші українською мовою, — вже патріотичний. Необов’язково через рядок вживати слово «Україна», «козаки» чи «ананас», щоб бути українським і патріотичним. Еліот узагалі вважав, що саме поезія спричиняє війни. Поет змінює мову, а мова змінює структуру думки, мислення. Люди, які починають мислити по-іншому, вже не сприймають світопорядок як нормальний і адекватний та намагаються його переробити, часом це закінчується війною. Зміна граматики, зміна форми висловлювань — це і є підвалина зміни свідомості. Таким чином я й борюся з совком — пишу вірші, які «совєтська» інтелігенція взагалі поезією не вважає.

— В серпні ти брав участь у літній літературній школі в ролі лектора. Вважаєш такі заходи дієвими для письменників-початківців?

— Я не вірю в такі заходи і не вважаю їх дієвими. Натомість класним і важливим вважаю спілкування, взаємну інтеграцію. Моя лекція — це формальний привід поїхати на школу, насправді ж я хотів познайомитися з молодими письменниками, тобто з наймолодшими, бо я сам молодий (сміється. — Авт.). Що є основною бідою молодого письменника, крім, ясно, нерозвиненої майстерності? Те, що він в якийсь момент припиняє писати. Дівчата-поетеси виходять заміж і забувають про літературу, хлопці йдуть у бізнес. Якщо в їхньому житті вчасно з’явиться середовище, колеги по цеху, так би мовити, то й більше шансів у них залишитися в літературі. Сама ідея літературної школи — класна, це можливість відчути себе письменником серед письменників.

— Твоє ставлення до класики. Вона є базовою платформою для творчості, чи зараз краще від неї абстрагуватись?

— Тут без дискусії і без сумнівів — класику, як і сучасну літературу, треба читати. Взагалі треба багато читати. Наприклад, автомеханік ремонтує всі види автомобілів, так і письменник — має знати і своїх сучасників, і своїх попередників. На жаль, ніколи не встигнеш перечитати всього, але для цього й існує вища освіта — щоб допомогти тобі класифікувати все в голові, побудувати книжкову шафу в пам’яті. А потім ти вже заповнюєш її тими книжками, які тебе «пруть». Усі письменники колись потрапляли під чийсь вплив, свої перші вірші я писав, як мені здавалося, «під Сосюру» (це мені тільки здавалося), а потім ти вибираєшся з цієї хащі і знаходиш власний голос.

— Наскільки важко для письменника-початківця, особливо якщо його творчість відрізняється від загальноприйнятих стандартів, реалізувати себе і взагалі заявити про себе в Україні?

— Та взагалі неважко, я думаю. Тобто, мабуть, в Німеччині чи Франції легше, але я не знаю, я ніколи не був там молодим письменником (сміється. — Авт.). Припускаю, що в Бірмі чи Алжирі бути молодим письменником аж ніяк не легше, ніж в Україні. Тут уся фішка в таланті і фарті. Є така приказка, що «талант веде», і якщо він тобою рухає, то тебе вже ніщо не зупинить. Думаю, така версія дуже правдоподібна.

— Василь Габор назвав твою поезію новою в українській літературі, і «хоча вона іноді груба й неприємна — все ж це поезія життя». Поясни чому твій герой є радше антигероєм за стандартними суспільними мірками.

— Та бо я коли подивлюся на наше суспільство — одразу й несамовито хочеться стати його антигероєм, протилежністю його міркам і смакам (сміється. — Авт.). Якщо ж серйозно, то яким іще бути молодому письменнику, як не викличним, провокативним, готовим на конфлікт з суспільством і мораллю? Це на старості я писатиму про гусей на ставі, а заразі ще понервую всіх тим, що описуватиму нас самих — і настільки непривабливо чи привабливо, наскільки ми того самі й заслуговуємо.

Іванна СКУБА