Деяких це торкнулося безпосередньо. А ще якась певна кількість наших співгромадян пережила таке власним життям.

Як би там не було, але уявити собі таку ситуацію може майже кожен (за винятком хіба тих, у кого уява взагалі не поширюється дальше, ніж можна помацати).

Тож уявімо собі таке… Є певна пара (наразі будемо вважати, що пара – це чоловік і жінка). Вони любили одне одного двадцять років тому, вважали, що мають бути разом, що вони – найкращі одне для одного, що у них будуть дуже гарні діти.

Але з якихось причин – цих зовнішніх причин, які впливають на кожен окремий вибір, є більше, ніж можна порахувати – вони не змогли бути разом.

Обоє були скалічені, але життя мусило тривати. Кожен з них завів свою сім’ю, у кожній сім’ї були діти, кожен жив так, як диктували обставини. Кожному слід було вважати, що життя склалося саме так, як могло скластися, а того, чого не сталося, бути попросту не могло. І життя їхні не були такими, щоби за ними шкодувати, життя як життя. Навколо безліч таких життів.

А потім, через двадцять років, ця пара знову зустрілася. І виявилося, що любов нікуди не зникла. І життя їхні через це не були аж такими повними.

І ці двоє людей наважуються доробити своє істинне життя. Вони відходять від своїх звичних сімей, сталих ролей і починають жити разом. Ні втома від того, що було, ні сподівання на заслужений спокій і затишок не перешкоджають їм любитися і думати про спільну дитину, яка могла би народитися двадцять років тому.

Вони вже не молоді. Вони вже не цілком здорові. Обтяжені спадковими хворобами, роздвоєнням особистості, неврозами і страхами.  Вони знають про свої немочі, про бідність, про осуд, про безперспективність свого проекту. Вони багато пили, вони не мають жодних заощаджень, вони мало що вміють добре робити. Довкола них сміття, небезпеки, брудна вода, важке повітря. Їм ніхто не готовий допомогти. Попереду кризи, хвороби, війни і кінець світу. А їм ще обов’язково треба подбати про тих, які стали близькими – про попередніх дітей, чоловіків, жінок, батьків, з якими все дуже не так, як би хотілося.

А вони роблять дитину. Знаючи, як тій дитині буде важко у світі, який на неї чекає. І знаючи, як вони аж тепер вміють хотіти зробити все, щоби та дитина була щасливою. Щоби вона врешті народилася і була.

Хтось таке знає, хтось – ні. Але уявити собі таку ситуацію цілком можливо.

Якщо можна уявити таке, то можливо уявити більше. Отож, те, що відбувається тепер в нашій любій Україні, – дуже подібне на роблення дитини у безвихідному стані. Невідомо, скільки в цьому безвідповідальності, а скільки найбільшої відповідальності. Зрештою, це не надто важливо. Невідомо, що є здійсненним, а що ілюзією. Але Бог судить за намірами, а народження у кожному разі є кращим, ніж ніщо.