Одного дня Господь скаже "досить". І врешті втрутиться в перебіг подій зі своєю Санкцією. До цього моменту Путін дозріває у все стрімкішому й карколомнішому темпі. Його вже не зупинити – він стрімголов летить на самісіньке дно персональної чорної діри.

Минулого четверга, ближче до вечора, я, сильно приголомшений новиною про "Боїнг", вирушив у справах. Трагедія сталася, за моїми приблизними підрахунками, якісь дві з половиною години тому. Я мимоволі поглядав на обличчя випадкових зустрічних берлінців. Але на цих обличчях не відбивалося нічого надзвичайного. Я міг припускати, що всі ці прості перехожі ще нічого про страшну новину не знають.

Потім, їдучи в метро, я вирішив, що таки знають. Тільки от що? На інформаційних моніторах усередині потягів метро можна було прочитати, що в небі над Сходом України збито ще один український військовий літак. Кого тут особливо схвилює така новина?

Я хочу повторити: з моменту події минуло від двох з половиною до трьох годин, а пасажирів берлінського метро інформували все ще хибно, згідно з гіркінською, сказати б, версією. Здається, я зрозумів, чому: вони – ті, хто відбирає і ставить новини у стрічку, до останнього відмовлялися впускати цю смерть у свій європейський щасливий світ. З ними такого трапитися просто не могло. Адже їхні політики так багато зробили і роблять для суто мирного розв´язання незрозумілого чужого конфлікту! Ні-ні, це ніякий не пасажирський "Боїнг", цього бути не може. Це всього тільки ще один український військовий літак.

Спілкуючись за якусь годину з колегами (на цей час усі вже знали, що збито все-таки "Боїнг"), я вкотре відповідав на запитання, що мав би чинити з цим усім Захід. Я казав, що економічні санкції, до того ж настільки половинчасті, а подекуди просто вдавані – це один із кружних шляхів. Хай він собі буде, як є. Проте існують речі набагато дієвіші, які до того ж і дешевше обійдуться.

Перша з них – це відкрито й переконано допомогти Україні найновішим озброєнням. Нам не потрібні ваші батальйони, про це не йдеться, казав я. Ми впораємося самі і досить швидко – якщо лиш Захід допоможе нам вирівняти умови, в яких перебувають сторони цієї війни. Наше військо існує сьогодні головним чином на пожертви всього суспільства, це справді народна армія. Харчі, медикаменти, бронежилети і шоломи – так, це в наших силах, ми стараємося. Але жодне громадянське суспільство не забезпечить своїми стараннями, наприклад, найновіших ракет чи винищувачів. Наші дуже швидко вчаться, вони вмить опанують найточніші бойові комплекси, вони зможуть, переконував я.

Друга справа ще простіша – наш вступ до НАТО. Щойно агресор побачить, що ми вже не сам на сам, війні буде покладено край.

Мій знайомий відповів на це, що значно простіша якраз перша частина – допомога зброєю. Простіша і цілком реалістична. А щодо другої – вступу до НАТО – то все радше безнадійно. На відміну від мене він трохи читав натовський статут. Згідно з останнім, претендувати на членство можуть лише країни, в яких немає жодних, абсолютно жодних територіальних проблем, передусім якихось спірних територій. В України ж, крім успішного завершення бойових дій на Донбасі, є проблема Криму. І для її подолання існують два шляхи. Перший – Україна визнає Крим навіки російським і підписує щодо цього всі відповідні міжнародні угоди. Другий – Україна звільняє Крим від загарбників, повертає собі його територію, а Росія визнає Крим навіки українським, про що так само підписуються всі угоди.

Який із цих двох варіантів реалістичніший, я навіть не знаю. Обидва загалом неможливі. Чи принаймні здаються такими сьогодні. Третього ж варіанту не існує, й будь-яка інша ситуація означає, що Україна не має права кандидатувати до НАТО.

Й ось навіщо Путіну насправді Донбас. І навіщо Крим. А також Абхазія, Південна Осетія та інші подібні мутки. Створювати проблеми з територіальною цілістю, щоб в´язати нас за руки й ноги і нікуди від себе не відпускати.

І все ж мені здається, що статути статутами, а загрози понад усе. Тобто статути на те й існують, щоб їх переписувати і змінювати відповідно до нових загроз. Одна з них – путінська – ще два дні тому багатьом на Заході здавалася дещо перебільшеною. Нині ж ось вона – вмить поставила хрест на сотнях, наприклад, голландських життів. Дорослих, юних, у розквіті, в зеніті, в неспішному старінні та й зовсім маленьких, щойно лише приведених на цей чудовий щасливий світ.

І чи не символічна ця трагедія - злочинці, що ціляться в українців, а влучають в європейців?

Тобто стає зовсім уже очевидно, в кого і в що вони насправді стріляють.