У чому вона - сила України? І чи існує вона взагалі?

Такі питання мимоволі виникають у день третьої річниці Революції гідності - тих справді буремних подій, які ще досі осмислюються і високочолими інтелектуалами, різними філософами-політологами, і пересічними громадянами.

На друге з поставлених питань одразу відповідається ствердно. Бо ж який іще народ Європи після Румунії в кінці 1990-тих дав копня під зад набридлому і зажертому правителеві? При цьому українці повелися значно гуманніше, і хоча президент-утікач потім перелякано розповідав у своїх перших інтерв´ю на чужині, що нібито у нього стріляли, насправді територію зрадженої ним країни він облишив відносно спокійно і з невеликими втратами. Швидше навіть - практично без втрат, а з набутком. Цим набутком були скількись там "камазів" із палетами стодоларових банкнот. Сума й по сьогодні називається різна, та всі сходяться на визначенні "кілька мільярдів". Уявляєте собі?! Це ж фактично річний бюджет невеликої держави!

Українці вже вдруге за півтора десятиліття рішуче впливають на політику, змінюють владу - і вдруге по тому безпорадно розводять руками: змін ніби досягли, але змін немає. Принаймні помітити їх не легко, та й ствердити, що ці зміни - на краще, також можна не щоразу.

Наша сила - у волелюбності, отій іще козацькій натхненній анархічності. Новообраному гетьманові на Січі клали жменю багна на голову - щоб не пишався й не заносився. Чи можемо уявити якусь подібну дію стосовно російського царя? Отож.

Українець принципово не любить наявну владу і вже від початку правління нового провідника прагне його поміняти. Президент Порошенко з певністю посідає не останнє місце у списку нелюбих народові політиків. Це - думка українського суспільства. На противагу їй - понад 80 відсотків росіян, які безоглядно підтримують політику Путіна. Рабська покірність має свої переваги - не треба думати, можна перекласти всі шукання на керівництво, а самим лише іти, куди скажуть. Проблема українців у тому, що вони не приймають такої точки зору - "іти, куди скажуть", але і в дискусії про покращення життя теж організованої участі не беруть. Консенсус важко досягається серед нашого народу. Егалітарність, неспроможність тверезо оцінити свої власні сили не раз грала злий жарт із нами.

У вродженому неприйнятті нав´язувань влади громадянам до українців дуже близькі поляки - теж народ вічних бунтарів. А в ірраціональній любові до владоможців поряд із росіянами можна поставити й білорусів. Якось у Ковелі на автовокзалі трапилося спостерегти таку сценку: до платформи підійшов автобус "Ковель-Брест", точніше "Брест-Ковель-Брест", бо номери в нього були білоруські. Дверей водій не відкривав - теж ознака своєрідності менталітету, - а пішов у диспетчерську оформляти папери. Під автобусом швидко сформувалась юрба пасажирів - усі вони було громадянами Республіки Білорусь і приїздили до Ковеля на базар (існує різниця в цінах на продукти між Україною та Білоруссю, і цим користуються громадяни обох держав). Тож пасажири брестського автобуса усі, як один, мали при собі по два, а хто й по три возики на коліщатках, оті славетні "кравчучки", які були до верху навантажені різноманітним товаром, переважно картонними коробками, подібними до тих, у які пакують печиво. Спілкувалися білоруси між собою і з волинянами переважно російською, тим її білоруським варіантом, з легким "дзєканням", добре знайомим мешканцям північних районів України. І на жартівливі зальоти перехожих ковельчан усміхнено відповідали: "У нас в Бєларусі жиць харашо!" Вони не жартували. Вони щиро вірили в те, що кажуть. Українця, який би сказав таку фразу про свою країну, уявити важко.

Українці сильні тоді, коли одностайні. Утім, це звучить досить банально і стосується, мабуть, усіх народів світу. Але проблема українців у тому, що одностайності в нашій історії досягалося вкрай рідко, й була вона щоразу нетривалою. Доки вирує Майдан - і бачиш навколо себе натхненні й прекрасні обличчя людей, осяяні внутрішнім жаром революції, прагненням змін - доти відчуваєш, що зміни можливі, якщо така кількість народу їх вимагає. Але революція закінчується, барикади розбираються, Хрещатик знову закладається гарною бруковою плиткою (зброєю майбутньої революції?) - і в кулуарах міністерств та адміністрацій починається рутинна робота, з її бюрократичною повільністю та заплутаністю, із нескінченними компромісами й секретними приватними домовленостями. Жага змін своїм жаром стикається із кригою чиновницького педантизму, а почасти і з відвертим саботажем. Ось і причина, чому українець від початку не довіряє навіть демократично новообраній владі й думає про її зміну частіше, ніж про її покращення.

І наостанок іще одне химерне спостереження, яке напряму стосується поняття сили, про яку нам ідеться. Преса й загал жорстко критикували цьогорічний виступ олімпійської збірної у Ріо - медалей вона справді відверто недобрала. Зате наші паралімпійці, люди з фізичними проблемами, увійшли у першу трійку загального медального заліку.

То що ж це виходить - чи ми, українці, сильні тоді, коли слабкі? У біді й випробуваннях? Чи не пора вчитися бути сильними у повсякденному житті?