Принаймні, таке враження складається, коли їдеш у метро чи просто йдеш по вулиці і бачиш їх: понурі, згорблені люди, котрі, якщо погода відповідна, сидять у метро з накинутими капюшонами, в супермаркетах розгулюють у шапках, зиркають один на одного вовчими поглядами і ніколи не виймають навушників. Усміхатися — прояв простоти чи несерйозності, тому це властиво лише студентам чи гопникам; радісні гримаси на «обличчях» останніх викликана алкоголем і не обіцяє нічого гарного для перехожих.

Проте є інший світ. Творчий чи умовно творчий, що збирає з усіх похмурих закутків «першої столиці», яку роками зомбували, отуплювали і перетворювали на заляканий адмінресурс, темну масу для заповнення простору у вагонах метро, всіх тих, тих, хто вирізняється (і зовнішнім виглядом, часто екстравагантним, і внутрішнім наповненням) із загальної темної маси. Себе вони часто називають «поетами». Мають чимало комплексів (головно, пов’язаних з «тюканням» загальної маси), які прикривають кричущо-епатажними ніками, веселощами. Останні часто переростають у хаос і пиятику. Усіх цих людей можна знайти на Слемі — літературно-тусовочному заході, який відбувається в Харкові кожного місяця.

У Харкові Слем (термін запозичений з баскетболу, де в перервах між матчами спортсмени намагалась якнайефектніше закинути м’яч у кошик, а глядачі виставляли оцінки) почав проводитися в середині нульових і був надзвичайно андеграундним явищем, особливо зважаючи на перше місце цієї «тусовки» —  бар «П’яна свиня», приміщення колишнього громадського туалету. Зараз Слем поволі набуває ознак літературного вечора, але його андеграундна суть збережена — трихвилинні виступи, оцінювання з залу, а також хаос, розкутість у всьому, ефектність, а не змістовність виступу на сцені.

Але, головне, — Слем породив особливий тип творчої людини: слемера. Знову ж таки, творчої з певною особливістю: слемери-поети (рідко трапляються прозаїки) пишуть свої «вірші» так, щоб вони гарно звучали на сцені, не особливо турбуючись про їхній зміст.

Тусовка — понад усе. Головне в Слемі — можливість потусуватись подалі від заляканої щоденними турботами і новими тарифами метро-маси.

Як упізнати слемера? Зазвичай, це молода людина, від 20 до 28 років, у футболці з англомовним написом або картатій сорочці, з татуюваннями, різноманітними пірсінгами.

На сцені слемери читають переважно ванільно-псевдофілософські тексти, занадто голосно і епатажно, щоб розколихати стомлено-п’яну публіку та відповідати своїм епатажним нікам — Ванільний Пастор, Людина З Амбіціями Бога, Безликий, GraVeN.

Фото: Ольга Невська

Дівчата часто фарбують волосся в дивакуваті кольори, багато палять, лаються. І хлопці, і дівчата вживають алкоголь — від кількох ковтків «для настрою» або пари-другої кухлів до заплітання язика та неможливості стояти на своїх двох.

Тому не дивно, що слемери часто п’яні. Особливо такими можна побачити слем-майстрів — ведучих, які представляють учасників, записують оцінки, розважають зал жартами (інколи фізіологічними), підколюють і посилають один одного «за адресою».

Найголовнішим серед них є такий собі Мультфільм Гагарін (справжнє ім’я — В’ячеслав Абдурахімов) — харківець із сірійською кров’ю (інколи називає себе євреєм, аби, як говорять його «колеги», не працювати в суботу), людина, завдяки якій, власне, Слем і існував. Творча активність та незвична зовнішність роблять Гагаріна впізнаваним для всіх учасників навкололітературної тусовки. Зазвичай, він виконує роль головного слем-майстра, проте останнім часом переважно тусується в залі і з’являється на сцені лише, щоб виконати стендап на тему сексу чи власної гігієни.

Під час виступу Гагарін прикладається до кухля, але тримається на ногах. Інші відносно молоді слем-майстри — Дмитро «Тункофф» Ковтун (фото вгорі) та Артем Ельф — теж вживають значну кількість алкоголю і при цьому ведуть захід, переодягаються, відповідно до теми вечора, — у лікарняні халати чи матроські костюми.

Проте молодість означених персонажів не заважає їм бути досвідченими слемерами. Зокрема Артем Ельф (справжнє ім’я та прізвище невідомі, сам він родом із Горлівки) вперше прийшов на цей, як йому тоді здалось, «літературний вечір» у 2011 році. «Усе, що відбувалось, було для мене шоком, — описує свій прихід Артем. — На сцені бородатий дядько в сукні (Гагарін) репетує про те, що «Вову їдять черви» (відомий текст Максима Кабіра), навколо тіла, які постійно стріляють на бухло, якийсь треш, рух маразму по залу зашкалював». Незважаючи на це, Артем Ельф відвідував Слем і далі, і навіть пройшов у фінал у грудні 2014 року.  Зараз він поєднує творче життя з роботою в кол-центрі.

Інколи замість Ельфа записує оцінки та п’є пиво на сцені такий собі Вінт Рандомов (справжнє ім’я — Сергій) — один із тих слемерів, що належить до «старої гвардії». На Слем потрапив у 2008, так само випадково познайомився з Гагаріним. Його творчість — алкогольно-трешові замальовки, інколи веселі та хаотичні, псевдонім пов’язаний з діяльністю «в реалі» — вінчестерами та іншими комп’ютерними штуками. Зараз пише мало, не виступає, під час заходу сидить у залі і приколюється над слемерами, або взагалі може піти геть.

У сучасному світі, де література поволі зминається розважально-споживацькою машиною, губиться серед фальшивих китайський смартфонів та сумнівних героїв часу — порнозірок, недалеких відеоблогерів та торгашів, — саме так виглядає молодіжний літературний рух. Слем — це не пересічний вечір любителів поезії про квіточки, з чаєм і печивом, це — протест, скандал, епатаж: учасник читає свій твір, із залу хтось щось кричить, слем-майстри, в лікарняних халатах, бігають сценою, розмахуючи пилками по металу … Творча складова поступається місцем тусовочній, адже навіть побути якийсь час за межами «реального», нудного та такого, в якому немає місця особистості, — це своєрідна творчість.