Спочатку захід ніяк не може початися. Поети і просто якісь глядачі – випадкові чи справді спраглі поезії розпивають вино. Я зовсім не знайома з учасниками, ні з їхньою творчістю, якісь короткі уривки, спалахи. І тут щезає зовсім світло, він вмикає ліхтарик і починає читати. За кілька секунд розумію, що мені краще б у таку мить сісти до блідих тіней глядачів, позаду, бо його текст у поєднанні з манерою читання створює абсолютно магічний ефект. Здається, що слова тонким струменем меду розливають у лоні. Це був настільки перший ефект від поетичного твору, настільки відвертий та розстібнутий на всі ґудзики його сорочки у клітинку. Я б назвала його тепер «Johneffect».

   Джон Гнатів – молодий львівський поет, що пише, як тепер люблять акцентувати у режимі андеграунд неформатні вірші. Вірші, як зграя горобців над головою, що промчаться блискавично лишаючи по собі вітер за спиною. Вони не захаращені надмір інтелектом, на видиху, при тому зберігають у своїх міжрядках ореоли ідей та думок, до застосування. Філігранні, ювелірні. Ви ніколи не знайдете у нього грубої, кульгавої метафори. Іноді здається, що цей ювелір – втілення Жана Батиста Гренуя з «Парфумера» Патріка Зюскінда у пошуках ідеального запаху. Він п’янкий і одурманений ідеєю перфектного та досконалого, оповідає історію пошуків. Якщо шукати аналоги його творчості, то це вкрай важко буде зробити. Пригадується поема Йосипа Бродського «Метелик», так Джон – спостерігач тонкого візерунку на ній. І, знаєте, фраза – для чого ці дрібниці, для чого настільки вдаватися в них здається безглуздою, адже всі ці «дрібниці», як ноти, слабкі відтінки фарб створюють мистецтво:

вірю, що після

смерті, в яку

я не вірю

стану вітром,

котрий

житиме у

твоїм волоссі

в ньому я

прокидатимусь,

ходитиму

з ним

на каву,

у театри,

чи на

прогулянки

парком,

а потім,

як і всі речі

у твоїй кімнаті

лягатиму

спати,

і житиму далі

поки ти його

не

розпустиш.

   Та в поета на відмінну від музиканта, якому слугують сім нот, поле для діянь – значно ширше. Воно не обмежене запасом словників, йому активно слугують новоутворення. Майстерність – не просто поєднати нетипові слова, прозвучати зі свіжістю ранкового вітру, але ще й заглянути крізь себе, а відповідно і крізь час щоби стати поетом не на один день.

   Активну участь у формуванні творчого «я» Джона приймали кращі зразки української поезії, зокрема, Чубай, Лишега, тай не лише українські, можемо провідчувати діалоги з Грегорі Корсо, чи Гері Снайдером, Робертом  Крілі, а чи з Френком О´Гарою. Джон Гнатів не старається примкнути на їх бік, а використовує їх за призначенням, а саме у ролі дзеркала, в якому можна віднайти контури його ліричного героя.

біда моя в тому, що я ніколи

не напишу, як Грегорі Корсо, чи Гері Снайдер, чи

Роберт Крілі, ачи, скажімо, Френк О´Гара, ні,

я звісно можу написати шось типу

«дамбу моїх грудей зірвало і тепер

усі, кого я там тримав

летять з водоспаду у прірву,

хто може - хапається за гілку

легенів, хто ні - врізається на швидкості

у темно-синю, майже чорну

пащу смерті»

Та чи стане воно за правду?

Для того, аби написати як Грегорі Корсо, чи

Гері Снайдер, чи Роберт Крілі, ачи, скажімо,

Френко О´Гара - потрібно

було перш за все народитися

Грегорі Корсо, чи Гері Снайдером, чи

Робертом Крілі, ачи Френком О´Гарою,

скуштувати на смак війну В´єтнаму,

пройти усі революції з головою у квітах,

бавлячись свідомістю, входячи в себе

виходячи за, і так далі …

    Він – не автентично український, відсутні натяки, посили до оспівування надщербленості, трагічності духу. Автору вдається зламати межу, кордон, і таким чином стати мешканцем цілого світу.

   Часами сюрреалістичний, слова автоматично виштовхує несвідоме, пальцям залишається тиснути на клавіші слідуючи бретонівському маніфесту:

 … маленька пташка

колібрі п´є вино

з бузкового дерева

на моїй могилі

   Часом експресіоністичний. На сцені театральне «я», монологічне «я» старається покалічити своїм тембром сірі стіни, що без перерви насуваються з усі біч, ковтаючи як залізні монстри з фантастичних фільмів його тінь:

 …  я персонаж незнятого фільму Девіда Лінча

незіграна п´єса Інгмера Бергмана

муза Енді Уорхола і алкоголь Еді Седжвік

мене придумали на зорі 60-х

зі мною народжувався рок-н-рол

і зі мною божевіолів джаз

зі мною танцювали хіпі

а бітники тягли зі собою в дорогу

у моєму волоссі текли океани дурману

а небесні янголи стрибали на саме його дно

не виринаючи

біля моїх ніг померли демони Джима Моррісона

і воскресли птахи Джимі Пейджа

мене розпинали і на мене молились

у моїй тіні тісно обійнявшись

ходили смерть і віра

я пила вино і споглядала мертвий світанок

на вершині руїни цього світу разом із Камю і Сартром …

   До того ж Джон Гнатів – поет, який здатен сакралізувати буденність, через рядки віршів відчувається поскрипування дверей , звук ліфта, що піднімається вгору, стукіт пляшок вина, запах постілі, на якій слухають пост-панк, сам поет заспаний на підвіконні, думаєш, хоч би не звалився звідти. Не звалиться, скажімо, нагадуючи політ Богуміла Грабала, який годував голубів.

   Його поетичне літо триває ідеальний час – мить, як в оповіданні Рея Бредбері -  «Літо в однин день», але ця мить наповнена тільки його улюбленими характеристиками:

вечір приходить

аби нагадати

про самотність

смертельно холодно

але ти кажеш

б-у-д-е л-і-т-о

і я хочу тобі вірити

так ніби зародки

тепла проступають

на твоєму об-

личчі коли дивишся

на мене так ніби

воно наливається

світлом

і передзимові сутінки

стоять у тіні ліхтарів

і я готовий любити

цей холод аби

дочекатися тепла

бо ти кажеш

б-у-д-е л-і-т-о

так ніби янгол

вечірній даний мені

на віру й сподівання

сходиш наді мною

у найтемнішу годину

огортаєш крилом

а опісля кажеш

б-у-д-е л-і-т-о

і я тобі вірю

дивися на мене

і я відчинюсь

   Гасне ліхтар і ти розумієш, що все, що текст прочитаний, у голові досі відлунюють останні рядки, викарбовуються по всьому тілу, як невидимі татуювання – Johneffect.