Перерва між перемогами ‑ два дні. Першою була «Гранослов». Під час церемонії дипломант «Гранослову» за перше місце у номінації «Поезія» Ігор Астапенко випромінював невимовну радість. Принаймні це помітно з фото сесії. А ось наступна поетична перемога заскочила Ігоря. Він був емоційно стриманий і зізнався, що вона стала для нього несподіванкою. Коли «батько» «Золотого кларнету» Вано Крюгер вручав Ігорю Астапенку нагороду: символ золотого кларнету – круглу медаль, яку прикріпив Ігорю на піджак, і пухкий конверт від Національної спілки письменників України, ‑ радості поет Астапенко не виказав. Чому, запитала, бо сиділа поряд з ним у ресторації з франц узькою кухнею. Він сказав, що слва його почала лякати. Друга нагорода стала сигналом, що з його поетичним натхненням щось коїться. «Три місяці вже нічого не пишу», ‑ зізнався. – «Тому випробування славою почалося».

Філолог за фахом, тобто «славолюб», як його назвав професор Анатолій Ткаченко, хто написав передмову до «Щільника», добре знає не тільки українську мову, а й англійську і гірше німецьку.

Нагорода «Золотий кларнет» була в червоній коробочці, у яких, зазвичай, дарують обручки. Але Ігор Астапенко одружений – раз по раз перепрошував і спускався з другого поверху ресторану і виходив на вулицю, щоб поспілкуватися з дружиною. Якось знайомий поет і історик Олександр Солодар прокоментував назву своєї книжки поезій «Клинопис розбитого серця» так: «Поет мусить страждати, щоб народжувалися шедеври». Вочевидь. Тому Ігор і непокоїться. Прогнозую, що його кохання – щасливе, і він після другої премії усвідомив, що може зупинитися на досягнутому і далі не створити жодного шедевру.

Мені довелося перекладати верлібри Ігоря Астапенка. Ось перші строфи з кількох:

чоловік без рук

не має чим витерти сльози

тому його сльози щасливіші за інших

(їх ніхто не розчавить)

……………………………………

*****

Кліпання очей набуває такої гучності

Що не чути як робиться дитина

Поверхом вище

Життя зароджується так голосно

А відходить тихіше за таємницю

Фото автора