Інформація про життя болгарського історика та письменника Паїсія Хілендарського (по-болгарськи: Паисий Хилендарски) знаходиться в автобіографічних нотатках з його головної праці «Історія слов’яноболгарська» («История славянобългарска», 1762), хілендарських кодексах і деяких листах. Народився він у 1722 році в районі міста Банско в Самоковській єпархії в Піринській Македонії. Його світським ім’ям було Пенко або Петар. Найсерйозніша наукова гіпотеза в болгарській історіографії каже, що він є сином Михаїла Хаджівилчева і братом Лаврентія (Лазаря) Хілендарського (ігумена Хілендарського монастиря) та Хаджі Вилча з Банска (щедрого благодійника православних храмів і монастирів). У різних краєзнавчих працях припускаються й інші місця його народження, проте ці відомості не отримали серйозного підтвердження. Паїсій Хілендарський не отримав систематичної освіти, не вивчав «ні граматики, ні світських наук» («нито граматика, нито светски науки»), проходив послух у Рильському монастирі, а в 1745 році у 23-літньому віці перейшов до брата в Хілендарський монастир на Афоні, де прийняв чернечий постриг. Пізніше там він став ієромонахом та проігуменом. У 1758 році він вирушив у Сремські Карловці як таксідіот (мандрівний православний чернець, який збирає добровільні пожертви на монастир), де ознайомився з історичними творами та середньовічними джерелами з болгарської історії, які йому прислужилися в написанні «Історії слов’яноболгарської», для якої він збирав матеріали в різних місцях, зокрема і в «німецькій землі». «Історію слов’яноболгарську» він закінчив у 1762 році в Зографському монастирі, після того як покинув Хіландарський монастир через суперечності з іншими ченцями. Під час мандрівок болгарськими землями таксідіотом він носив зі собою «Історію слов’яноболгарську», щоб її переписували й поширювали серед болгар. Першу рукописну копію книжки зробив Софроній Врачанський у 1765 році; відомо ще понад 60 рукописних копій; перше друковане видання книжки вийшло у 1844 році п. н. «Царственик». Припускають, що Паїсій Хілендарський помер у 1773 році на шляху до Святої гори в селищі Амбелино (тепер квартал Асеновграду).

Невелика за обсягом «Історія слов’яноболгарська» Паїсія Хілендарського складається із двох вступів, декількох частин, присвячених найважливішим історичним подіям, розділу про діяльність Кирила та Методія, званих вчителями слов’ян, розділу про основних болгарських святих, а також епілогу. Значний вплив на працю справили «Діяння церковні та громадянські» італійського історика Цезаря Баронія та «Історіографія» («Царство слов’ян») хорватського письменника й історика Мавро Орбіні. Протиставляючи славетній минувшині принизливу дійсність, Паїсій Хілендарський звертався до патріотичних почуттів болгар. Винуватцями політики денаціоналізації він уважав не тільки османів, а й греків, виступав проти «еллінізації» Болгарії (адже більшість світських шкіл у Болгарії перебували в руках греків). «Історія слов’яноболгарська» Паїсія Хілендарського містила першу писемну програму духовного відродження болгар, яке, на його думку, було можливим лише через просвітницьку роботу, освіченість народних мас. Автор виявився досить близьким до ідей європейського Просвітництва XVIII ст. Найвідомішою фразою книги є «Чому ти соромишся називатися болгарином і читати та говорити своєю мовою?» («Защо се срамуваш та се даси българин и не четеш, и не говориш на своя език?»). «Історія слов’яноболгарська» має і значну художньо-літературну вартість.

Паїсій Хілендарський, якого часто називали Отець Паїсій, був болгарським будителем, першим ідеологом національного відродження та визволення болгарського народу. Він є уособленням переходу Болгарії від середньовіччя до епохи національно-культурного відродження. Зважаючи на час творення «Історії слов’яноболгарської», його праця була винятковим громадянським і літературним подвигом. Наснажений патріотизмом і тривогою за долю болгарського народу та його мови, своєю «книжицею» наче відродив славне минуле болгар. Паїсій Хілендарський намагався розбудити народну самосвідомість, прагнув вселити болгарам почуття національної гідності та гордості за свою країну. Одним із найважливіших його аргументів була діяльність святих Кирила та Методія. Оцінюючи діяльність слов’янських першоапостолів, він продовжував середньовічну традицію надзвичайного поклоніння перед солунськими братами, які заклали основи багатої давньоболгарської культури. Про усвідомлення того, що вони мали першочергове значення в болгарській історії, свідчить той факт, що він включив до праці окремий розділ п. н. «Для слов’янських учителів» («За славянските учители»). У цьому розділі він подав життєписні відомості про них, особливу увагу приділив створенню загальнослов’янської літературної мови, показав – де була здійснена місія Кирила та Методія, який народ першим використовував перекладені богослужбові книги. У трактуванні цих питань виявилося, у відповідності з духом епохи, романтичне ставлення автора до минулого болгарського народу. Патріотична спрямованість «Історії слов’яноболгарської» сприяла прискоренню процесу формування національної самосвідомості болгарського народу. Паїсій Хілендарський закликав болгар до звільнення від турецької залежності.

Від «Історії слов’яноболгарської» Паїсія Хілендарського почалося болгарське національне відродження.

26 червня 1962 року Священний синод Болгарської православної церкви визнав Паїсія Хілендарського святим. Св. Паїсій Хілендарський входить до першої десятки найвідоміших болгар усіх часів. Його ім’я носять Пловдивський університет і Софійська математична гімназія, інші навчальні заклади. Постановою уряду Болгарії від 28 липня 2000 року була заснована щорічна державна премія імені Святого Паїсія Хілендарського, яка присуджується діячам науки та культури за видатні досягнення. Лауреатом цієї премії став, зокрема, і письменник Богомил Райнов (2006). Паїсій Хілендарський зображений на болгарській монеті вартістю 2 леви. У 2008 році в місті Банско на місці, де колись стояла батьківська хата Паїсія Хілендарського, відкритий меморіальний музей, присвячений йому.