Серболужицький письменник Гандрій Зейлер (по-лужицьки: Handrij Zejler, по-німецьки: Andreas Seiler) є одним із найвизначніших діячів культури лужицьких сербів, основоположником національної літератури. Його твори, написані верхньолужицькою мовою, належать до класичного фонду серболужицької літератури. Гандрій Зейлер був також науковцем, організатором культурних осередків, редактором серболужицьких видань, автором підручників, євангелістським священиком.

Народився Гандрій Зейлер 1 лютого 1804 року в селі Слона Борщ (Зальценфорст), яке тепер є частиною Будишина. До початкової школи ходив у Болборці та Великому Вєлькові. У 1818–1825 роках Гандрій Зейлер навчався в Будишинській гімназії, вже в підлітковому віці писав патріотичні пісні на теми лужицького фольклору. У гімназійні роки Гандрій Зейлер ознайомився з ідеями гуманізму, які суттєво вплинули на розвиток його індивідуальності. Католицький єпископ Франц Юрій Лок забезпечив Гандрієві Зейлеру навчання в Ляйпцізькому університеті, де той у 1825–1829 роках студіював євангельську теологію, був головою лужицького студентського товариства «Sorabija». У 1826 році Гандрій Зейлер випускав рукописну студентську «Лужицьку газету» («Serbska Nowina»). У 1827 році Гандрій Зейлер склав пісню «До Сербської Лужиці» («Na Serbsku Łužicu»), яка стала національним гімном:

Гарна Лужиця –

як вродливиця! –

незрівнянний сербський край,

снів моїх щасливий рай!

Я над рідні гони лину.

Вир боїв страшних

до сих пір не стих:

в молодих живе серцях,

у нескорених піснях.

Чим їх можна заглушити?

У журбі поник

гордий Громовик,

тільки сови ти сичі

будять Прашицю вночі.

Горам горе в пам’ятку!

Там, де Чорнобог

мав святий чертог,

нині владарює тлінь.

Чорних круків криє тінь

вівтарі, порослі мохом.

Віщуни-співці

йдуть у всі кінці,

мрійно кличуть до змагань:

світ чекає світла рань.

Час новий нове віщує.

Хай життя цвіте

віще, золоте!

Хай героїв край мій дасть,

тих, що відметуть напасть

й на віки заслужать шану.

(Переклав Володимир Лучук).

У 1830 році Гандрій Зейлер опублікував німецькою мовою «Коротку граматику серболужицької мови» («Kurzgefasste Grammatik der Sorben-wendischen Sprache»). У 1842–1848 роках Гандрій Зейлер був редактором першої серболужицької тижневої газети «Tydźenska Nowina». У цей час почав співпрацю з композитором Каролем Авґустом Коцором, який поклав на музику сливе всі вірші Гандрія Зейлера (в тому числі й гімн «До Сербської Лужиці»). У 1845 році Гандрій Зейлер став співзасновником науково-культурницької організації «Матиця Сербська» («Maćica Serbska»), яка в нас називається також «Матиця Лужицька». Від 1835 року Гандрій Зейлер був священником у селищі Лаз (Лоза) у Верхній Лужиці, мав 6200 парафіян, там створив сім’ю. Здружився з Яном Арноштом Смолером (1816–1884), який згодом став центральною фігурою серболужицького національного відродження. У Лазі Гандрій Зейлер прожив аж до смерті, помер 15 жовтня 1872 року.

Гандрій Зейлер створив поетичні цикли «Пори року» («Počasy», 1845–1860) і «Сербське весілля» («Serbski kwas», 1847), видав поетичні збірки «Сербські байки» («Serbske fabule», 1855) і «Щоб дзвенів світ» («So zwoni měr», 1871). Вірші Гандрія Зейлера відображають сільське життя, на них великий вплив справили лужицькі народні пісні. Гандрій Зейлер є представником романтизму в літературі. Своїми творами Гандрій Зейлер намагався розбудити в лужицькому народі національну свідомість. Чимало творів Гандрія Зейлера базуються на казках і легендах лужицького народу. Найвідомішими віршами Гандрія Зейлера є «Триваймо, серби!», «Сербська наречена», «Добра рада для хлопців», «Добра рада для дівчат», «Пивний спів».

Українською мовою окремі вірші Гандрія Зейлера переклали Павло Грабовський, Григорій Кочур, Володимир Лучук, Іван Гнатюк, Іван Сварник, Роман Кудлик та інші.

Вірші Гандрія Зейлера в українських перекладах друкувалися, зокрема, у журналі «Жовтень» (1965, № 4), у виданнях «Поезія лужицьких сербів: Антологія» (Київ, 1971), «Пташине весілля: Збірник» (Київ, 1989), «Ластівка з Лужиці: Антологія серболужицької поезії для дітей у переспівах Володимира Лучука» (Тернопіль, 2010).