Здається, Олег Сенцов відзняв фільм упевнено і фахово: добір акторів, антураж епохи на всіх рівнях (спортивні штани як типове вбрання, ланцюги на міцних шиях, «дым сигарет с ментолом», базари, ретро автівки і сірі околиці сільських і містечкових теренів) – усе в тему.

Упало в око динамічне гортання сюжету: хатні двері зачиняються / відчиняються – і глядач бачить нові перипетії – середовище, етапи становлення,  життя провінційного хлопчика з більш ніж звичайної родини. Крізь біографічні епізоди проступає життєпис країни.

На прикладі долі Носорога (Носа) – Вовки – О. Сенцов ставить проблему браку духовних цінностей у середовищі звичайних людей, які ведуть традиційне примітивне життя, виживають, іноді говорять про «маму» і «дитину» як про щось важливе, але не усвідомлюють значущості цих понять повною мірою.

О. Сенцов прагне вкласти в уста героя фільму, що після 30-ти років починає рефлексувати, думати, а не лише бити і вбивати, певну філософію: людина народжується з квіткою в душі, у когось вона розквітає, у когось в’яне, у когось зникає…; можна покаятися, поставити свічку, пробачити – але складно забути…

На якомусь етапі гострого і кривавого сюжету у його композицію вклинюється лінія сповіді Вовки, що, сидячи в автівці, розмовляє з начебто пастором. Оце промовляння вслух свого життя дає змогу Носорогові все згадати і проаналізувати. І визначити самому собі рівень відплати чи покарання, бо біль у серці стає нестерпним…

Так, у фільмі немає прямих алюзій чи ремінісценцій щодо п’єси «Носороги» (1960) Е. Йонеско, у якій драматург-абсурдист ставить проблему оносороження, озвіріння, втрати людської подоби людиною 20 століття. Але тема примітивності, нечулості, духовної глухоти людини, що виживає, приєднавшись до натовпу потворних, але сильних / ідейних «носорогів»,  наближає ці твори одне до одного. Хоч фільм О. Сенцова є не модерністсько-метафоричним, як твір Е. Йонеско, а, навпаки, є категорично реалістичним, навіть натуралістичним.

Проте градація проблемного питання, яке увиразнюють автори цих двох різних творів, сумна. У Е. Йонеско до «народу» у товстій шкірі носорога не приєднується хоча б один персонаж ˗ Беранже вигукує наприкінці п’єси: «Я не здамся!». Герой Сенцова Носоріг добровільно йде на ніж – на смерть, бо не може жити з болем у серці.

Отож, на прикладі історії Носорога ми бачимо ще одне художнє твердження про те, що звичайна людина 90-х, людина кінця 20 ст., за О. Сенцовим, духовно вироджується, духовно вмирає. Як, очевидно, і вожді отакого табуна носорогів…

Чого тоді дивуватися, що 2022 року людство стоїть на порозі третьої світової війни… Квітка зникає?..